покірно
ПОКІРНО. Присл. до покірний. Бичок покірно стояв, струшуючи шкурою, і знай поривався лизнути Івасеву руку (Мирний, IV, 1955, 10); Вона покірно зносила його деспотизм (Коцюб., І, 1955, 329); [Єпископ:] Ми платимо покірно всі податки, ми кесаря шануємо і владу (Л. Укр., II, 1951, 233); Покірно, як дитина, зліз Андрій з коня і став ні живий ні мертвий перед Тарасом (Довж., І, 1958, 264); Я дивлюсь на заплакані очі твої, на покірно нахилені плечі... (Сос., І, 1957, 197); Покірно лягають на стерню валки - дівчата швидко в'яжуть їх у снопи (Минко, Повна чаша, 1950, 58).
Покірно прошу, заст.: а) шанобливе звертання до кого-небудь із проханням або запрошенням. - Сідайте, о[тець] Артемій,-обізвався тихо господар, - от я наллю вам чаю. Прошу покірно! (Н.-Лев., IV, 1956, 51); б) (ірон.) вираз здивування, нерозуміння. - Треба було покликати до хати.. - Образиться? Покірно прошу... Не треба мені з ним ніяких зносин... (Коцюб., І, 1955, 314).