АЛЕ¹, спол. Виражає протиставний зв'язок між сурядними реченнями або однорідними членами речення; та, проте, однак. О думи мої! о славо злая! За тебе марно я в чужому краю Караюсь, мучуся... але не каюсь!.. (Шевч., II, 1953, 32); Тепер ми знову над морем і знову наші очі бродять по синій пустелі, але в мене є певність, що вони й там стрітися можуть (Коцюб., І, 1955, 419); Батькове вирішення вступити в колгосп окрилило його. Правда, доведеться ще подолати наївні материні "умови", але загалом все так хороше й так мудро (Довж., І, 1958. 72); // у знач. ім. Нема нічого без але (Номис, 1864, № 2447).

АЛЕ², виг. Виражає здивування, незадоволення. - Та яке там лихо? Кажіть швидше, спати хочу. - Але! кому спати, а ..кому ні! - сказав Уласович (Кв.-Осн., II, 1956, 156); // ірон. Уживається в значенні, близькому до нічого й казати!. [Служебка:] Ото але! Король пастушку свата, ..чому б мені.. не стати панею? (Л. Укр., II, 1951, 197).

АЛЕ³, част., рідко. 1. Уживається в значенні, близькому до невже, хіба, з відтінком здивування, сумніву. - А почім груші? - По гривні. - Але? (Сл. Гр.).

2. розм. Уживається в підсилювальному значенні; оце, ото. Ійон, ійон же, вража мати! Але Еней наш зледащів (Котл., І, 1952,79).

3. діал. Цілком, зовсім. Без мене одного ніхто, але то ніхто.. не міг би під час зими виглянути з хати (Фр., III, 1950, 196).