ВОНИ, їх (з прийм. до них, від них і т. ін. ), займ. особ. 3-ої ос. мн. 1. Уживається на позначення предмета мовлення, вираженого іменником у множині до або після цього займенника. Навіть старі хвалили Гущу. Вони ходили розпитать в нього, чи скоро буде нарізка (Коцюб., II, 1955, 66); Запоріжці Софрон Подобайло і Павло Тримана стояли горді й пишні, як архістратиги або орли. На очах у них теж були сльози, але вони їх не помічали (Довж., І, 1958, 259).

2. розм. Уживається для вираження пошани до однієї особи будь-якої статі. Довгий і блідий швейцар.., нахиливши до мене своє.. обличчя, сливе прошепотів: Вони ще не встали... "Вони" - то був редактор (Коцюб., II, 1955, 425); [Лукаш:] Тобі недобра з їх свекруха буде! (Л. Укр., III, 1952, 229); - Ех, Тимку, не знаєш ти дядька Мусія: вони в нас хитрі! (Головко, IІ, 1957, 403).

ВОНА, її (з прийм. до неї, від неї і т. ін. ), займ. особ. 3-ої ос. одн., ж. 1. Уживається на позначення предмета мовлення, вираженого іменником жіночого роду однини в попередньому реченні або після цього займенника. Линь, моя пісне, як чайка прудкая, - Вона не боїться, що в морі загине (Л. Укр., І, 1951, 65); Тут я зустрівся з музою своєю. І, взявши в руки ліру й срібний лук, Пливу, як тінь, по морю снів за нею (Рильський, I, 1960, 148); Баба Сикліта дуже жаліла, що не вспіла наказати Марусі, як треба поводитись із сватами, і все, наче її кортіло, хотіла штовхнути дочку або сказати їй (Григ., Вибр., 1959, 33); // у знач. ім. Означає особу жіночої статі як об'єкт чийого-небудь кохання. В думках завжди була тільки вона; // у знач. ім., розм. Уживається для визначення статі людини в дитячому віці. Це він чи вона?

2. тільки род. в. Уживається в значенні присвійного займенника. Таке її щастя, така її доля (Шевч., І, 1951, 5); До війни Ляля часто бігала до цього будинку, де жила одна з найулюбленіших її вчительок (Гончар, II, 1954, 109).

ВІН, його (з прийм. від нього, у нього і т. ін.), займ. особ. 3-ої ос. одн. , ч. 1. Уживається на означення предмета мовлення, вираженого іменником чоловічого роду однини в попередньому реченні або після цього займенника. І наверзлось мені, що оце і є він, шлях мій (Вовчок, VI, 1956, 228); [Потоцький:] Як вовка не держи, він в ліс втече при першій нагоді... (К.-Карий, II, 1960, 278); Всі з острахом одхилялись од нього [Матюхи] й давали дорогу (Головко, II, 1957, 133); Я пану вимурував дім І свій проклін лишив на нім (Павл., Бистрина, 1959, 52); // У сполуч. із сам виділяє певний предмет мовлення з ряду йому подібних. Він почув гордість, самоповагу, наче не панич Льольо, а сам він оживить мертві стіни сахарні [цукроварні] (Коцюб., II, 1955, 36); // У сполуч. з часткою ось (от) набуває вказівного характеру. [Орфей:] Де се мій клевець? Ой Амфіоне, поможи шукати! Я щось не бачу... Ось він... (Л. Укр., І, 1951, 452).

2. тільки род. в. Уживається в значенні присвійного займенника. Пізнати дурного по сміху його (Номис, 1864, № 6491); Ловила й Катря на собі його погляд не раз - настирливий (Головко, II, 1957, 193).

3. Виступає в значенні частки з відтінком неозначеності в словосполуках типу нехай (хай) йому біс, хто (біс і т. ін. ) його знає, чорт його бери.