ВІН, його (з прийм. від нього, у нього і т. ін.), займ. особ. 3-ої ос. одн. , ч. 1. Уживається на означення предмета мовлення, вираженого іменником чоловічого роду однини в попередньому реченні або після цього займенника. І наверзлось мені, що оце і є він, шлях мій (Вовчок, VI, 1956, 228); [Потоцький:] Як вовка не держи, він в ліс втече при першій нагоді... (К.-Карий, II, 1960, 278); Всі з острахом одхилялись од нього [Матюхи] й давали дорогу (Головко, II, 1957, 133); Я пану вимурував дім І свій проклін лишив на нім (Павл., Бистрина, 1959, 52); // У сполуч. із сам виділяє певний предмет мовлення з ряду йому подібних. Він почув гордість, самоповагу, наче не панич Льольо, а сам він оживить мертві стіни сахарні [цукроварні] (Коцюб., II, 1955, 36); // У сполуч. з часткою ось (от) набуває вказівного характеру. [Орфей:] Де се мій клевець? Ой Амфіоне, поможи шукати! Я щось не бачу... Ось він... (Л. Укр., І, 1951, 452).

2. тільки род. в. Уживається в значенні присвійного займенника. Пізнати дурного по сміху його (Номис, 1864, № 6491); Ловила й Катря на собі його погляд не раз - настирливий (Головко, II, 1957, 193).

3. Виступає в значенні частки з відтінком неозначеності в словосполуках типу нехай (хай) йому біс, хто (біс і т. ін. ) його знає, чорт його бери.

ВІНО, а, с. 1. Плата за наречену в деяких давньоруських племенах. В інших [племенах] дружину викупали за "віно", тобто за плату (Іст. СРСР, І, 1956, 34).

2. заст. Посаг. [Хома:] Скажи, яке ти віно даси за своєю дочкою? (К.-Карий, II, 1960, 191); Щоб віддати Кулику за хазяйського сина, батько готував добре віно, - важку скриню і шматок поля (Чорн., Визвол. земля, 1959, 16).