дзвонар
ДЗВОНАР, я, ч. 1. Служитель, який дзвонить у церковні дзвони. Посеред вулиці Мамай спинився, слухаючи, як на соборній дзвіниці відбиває дзвонар дванадцяту годину, північ (Ільч., Козацьк. роду.., 1958,334); *У порівн. - А чи, може, думаєш собі, що бовкнув, як дзвонар, та й хай собі як знають? (Головко, II, 1957, 282).
2. перен., зневажл. Той, хто без потреби багато говорить; базіка, плетун. - Ну, таки принесло ледащо отого дзвонаря, оте брязкало! Забавлятиме старих хазяїнів (Н.-Лев., І, 1956, 623); Есерівський промовець.. залишив трибуну. - Правильно, дзвонар, кінчай трезвонити... - ще полетіла йому вслід репліка (Ле, В снопі.., 1960, 307).
ВІДМІНОК | ОДНИНА | МНОЖИНА |
---|---|---|
Називний | дзвонар | дзвонарі |
Родовий | дзвонаря | дзвонарів |
Давальний | дзвонареві, дзвонарю | дзвонарям |
Знахідний | дзвонаря | дзвонарів |
Орудний | дзвонарем | дзвонарями |
Місцевий | на/у дзвонарі, дзвонареві | на/у дзвонарях |
Кличний | дзвонарю | дзвонарі |