ДЯДЬКО, а, ч. 1. Брат батька або матері; чоловік тітки. - З усього роду зосталася я та рідний брат батьків - мій дядько (Мирний, І, 1954, 71); Ігор чув від батьків, що там, у Тулі, працюють його рідні тітки й дядьки (Кучер, Чорноморці, 1956, 26).

2. розм. Дорослий чоловік взагалі. Ходив на.. [досвітки] не рік, не два, Та вже й доходився, Що став ходить ще парубком Та й дядьком зробився (Щог., Поезії, 1958, 238); На алеї парку з'явився гладкий, вусатий дядько у фартусі, з мітлою в руках (Дмит., Розлука, 1957, 6); // При звертанні до старшого за віком чоловіка. Враз у двір вскочило два хлопці й, важко відсапуючи, закричали разом: - Дядьку Замфіре, дядьку Замфіре! ваш виноград рубають (Коцюб., І, 1955, 215).

3. розм. Селянин (перев. з відсталими поглядами). Мордований, обідраний скороминучими владами, отаманами і різними батьками, без гасу, без солі, без сірників, без взуття, в грубій полотняній одежі стояв той дядько на шляху історії і болючими очима дивився тільки на землю (Стельмах, II, 1962, 51); Залужанські дядьки, заможні і жадібні, шпортали один одного вилами, хрупали по головах оглоблями за землю, за межу, за вкрадений сніп (Тют., Вир, 1964, 369).

4. заст. Особа (звичайно унтер-офіцер), якій доручалось навчання новобранців у царській армії. - Та не довго ми жартували! Оддали нас в науку дядькові - старому москалеві.. Почали нас муштрувати з рушницями (Н.-Лев., І, 1956, 74).