МОВНІ ЦІКАВИНКИ

[magur]

Щодо ставлення українців до мови прочитав цікаві думки Лесі Ставицької, що українцям притаманна більша увага до матеріяльних аспектів культури, ніж до духовних, до котрих вона відносить мову:[quote]/.../ треба взяти до уваги, що в українськiй культурi мова сприймається не прагматично, як засiб комунiкацiї, а як нацiональний скарб, надзвичайно цiнний складник нацiонального надбання. Природно, що за такого сприйняття культивування лiтературних стандартiв набуває особливої ваги. Вивчення української мови такою, якою вона мусить бути, а не такою, якою вона є, визначило живущiсть неонародницького мiту про жарґон як матерiю грубу, словесне хулiганство, чужий словесний бруд. /.../

/.../ Українська культура належить до культур, у яких переважає ставлення до мови як до національного скарбу – частини загальної національної спадщини, а тому культивування літературних стандартів набуває в ній великої суспільної ваги. Не дивно, що українська лінгвістика і сам суб’єкт-мовець, котрий рефлектує з приводу мови, перебувають у лоні прескриптивного підходу. Цей підхід цілком уписується в контекст нехтування антропоцентричної парадигми в українських лінгвістичних студіях, ігнорування мовної особистости, людини – носія мови, а отже, і дегуманізації самого поняття мови. Людина витісняється з мови чи точніше – мова відривається від людини і містифікується. Звідси й потяг до вивчення нормативних правил цивілізованого використання мови, орієнтація на кодифіковані літературні мовні системи та культуру літературного мовлення, відкидання реальних фактів, що не відповідають нормам та не вписуються в канони. Відтак лінгвіст перестає звертати увагу на такі дрібниці, як суб’єкт мовленнєвої діяльности, локальні й темпоральні обставини мовленнєвої комунікації або виникнення тексту, мова чи діялект, що ними здійснюється комунікація. За такої ситуації мовця опановує страх мови, страх припуститися помилки. Інший бік містифікації мови – відчуження мовознавця від реального мовного самовияву людини, від живих соціокомунікативних процесів. /.../

/.../ На базарах Волгограда … представники українських сіл уривають спілкування на рідному діалекті, коли до них звертається покупець, і не реагують на українську мову. Тут крім власне мовного набирає чинності ще й момент національної непрестижності: українці та білоруси легко асимілюються в російському оточенні, вони мають лабільну етнічну свідомість (на відміну, наприклад, від кавказців, що становлять стійкий національний тип у російськомовному середовищі). ... У тій же Данилівці [Волгоградської області] більшість із тих, хто володіє українським говором, в офіційних документах залічують себе до росіян… Тільки 3% населення залічують себе до українців, тоді як носіїв типово українських прізвищ (на -енко) значно більше [В.Супрун, И.Свободова. «Неизбывность народной речи». Res Linqnistica. Сборник статей. — Москва: Academia, 1999]. /.../

/.../ Слід зауважити, що саме фактор лабільності етнічної свідомості українців і білорусів, а не людської психіки як такої, виходить на перший план. Бо як інакше пояснити швидкість переходу на іншу мову у себе, на своїй землі? Очевидно, причини слід шукати в глибинних ментальних структурах українського етносу.
Навіть побіжний погляд на серйозні праці з цього питання переконує в наявності феномена лабільності українського духовно-ментального та мовного простору. Іван Мірчук у праці «Історія української культури» висуває тезу про духовну рухливість українця, який легко забуває своє і легко пристосовується до чужих обставин, слугуючи на чужій ниві — чи то російській, чи то польській. І як результат — слабкий традиціоналізм культурного самоусвідомлення. Цей висновок найперше стосується вербальних аспектів української культури, невербальні елементи якраз старанно оберігаються й культивуються. Соціологічні спостереження показали, що самоідентифікація в українців більше виражена щодо явищ традиційно-побутової культури, спільності території, віросповідання, національної символіки; в росіян — щодо мови, літератури й мистецтва та в рисах характеру. Стійкість самоідентифікації росіян у мовно-ментальній площині зумовлює яскраво виражений етнічний характер їхньої повсякденної мовної поведінки й гальмує інтеграцію в український мовно-культурний простір. «Зовнішній» чинник — упривілейованість у тутешньому мовному середовищі російської мови, — певно, не відіграє вирішальної ролі у ствердженні цієї мовної стійкості: в Америці чи Ізраїлі росіяни так само не поспішають оволодівати державною мовою, залишаючись представниками пасивних білінгвістичних контактів. Декому з науковців це дає підстави припускати наявність особливої етнічно-психологічної риси росіян — несприйняття інших мов. Годі й говорити про подібну етномовну стійкість українців у середовищі чужого етносу на чужій землі. Українець на теренах Росії успішно переходить на чужу мову, не переймається ідеєю відкриття там національних шкіл чи курсів вивчення української мови, зате оздобить свою дачу у Підмосков’ї вишитими рушниками й портретом Шевченка. Щодо етномовної стійкості українці поступаються перед росіянами, але переважають білорусів, мовна асиміляція яких зайшла далі. /.../[/quote]