є/—

[Selyd]

На міжнародному мовному форумі

питають щодо різниці між, наприклад, виразами
Київ є столицею України і Київ — столиця України.
Вони тотожні, чи при перекладі слід передавати якийсь нюанс?

[Основознавець]

Правопис же:[quote]
Тире ставиться:

1. Між підметом і присудком, коли останній виражений іменником або кількісним числівником у називному відмінку, а дієслова-зв’язки немає. При цьому присудок буває як непоширеним, так і поширеним:

Бук — дерево.

Три та сім — десять.

Київ — столиця України.

Мистецтво — найкращий педагог (Гончар).

Пісня і праця — великі дві сили,
Їм я бажаю до скону служить (Франко).

І один у полі — воїн (Дольд-Михайлик).

Примітка. Перед заперечним присудком, вираженим іменником у називному відмінку з заперечною часткою не, тире звичайно не ставлять:

Серце не камінь.

…[/quote]Зауважте дієслова-зв'язки — це запитуване є.

[Дмитро]

Вони тотожні, чи при перекладі слід передавати якийсь нюанс?

Як на мене, то між наведеними реченнями ніякої значеннєвої різниці немає. Різняться ці речення лише стилістично. Варіант із наявним дієсловом-зв'язкою притаманний книжній мові, а варіант із пропущеним — народній. Але це стосується тільки до наведених речень.
Борис Антоненко-Давидович у своїй книжці "Як ми говоримо?" пише:

Дієслово бути має в усіх особах однини й множини форму є: (Марко Вовчок); (Г. Квітка-Основ’яненко). Іноді для першої й третьої особи однини вживають форми єсть: « (П. Тичина); (М. Номис). У сучасній українській літературній мові звичайно випускають форми є, єсть у складеному присудку: , — залишаючи їх тільки тоді, коли треба надати фразі врочистого тону: .
Форми для другої особи однини єси й третьої особи множини суть — архаїчні. Форма суть трапляється в південно-західних діалектах. В українській класичній літературі цих форм уживали тоді, коли було треба надати фразі врочистості або іронії: (М. Вороний).

Що ж до речення «Зазнаю чужої сторони, яка вона є», то без є, гадаю, воно відразу втратить український колорит. Речення такого кшталту без є майже не вживаються. Ось що пише Олена Курило в своїх "Увагах" (правопис збережено):

У народній мові дієслово є, єсть може не тільки самостійного бути значіння, а й помічного, коли воно входить у склад зложеного присудка (предиката). Переважно це буває у фразах питайних або в тих підрядних реченнях, які з головними реченнями в'яжуться злучними словами що, де, коли, куди, який, чий та ін., тобто словами, що ними починаються відповідні питайні фрази: Рудч. І, 5. Шух. 2. Март. 191. Яв. 49. Рудч. II, 123. Кул. VI, 29. Яв. 179. ib. 256. Гн. 55. Март. 225. MB. І, 8. Кв. 294. Кв. Ном. Також: — Кв. Котл.45
За помічне дієслово є, єсть в українській мові Потебня каже: »Третя особа однини єсть, є при дієприкметниках на -л- раз-у-раз опускається, дарма, що вона при йменнях частіше трапляється, як у великоруських говірках і в літературній мові«. Зап. II, 248. Заховати є, єсть у значінні помічного дієслова в зложеному присудку тоді заходить потреба, коли піднести треба присудкову (а не атрибутивну) функцію прикметника чи дієприкметника. Російська мова не має в цьому потреби, в ній бо закінченням відрізняють присудкову функцію від атрибутивної.
Часто вживана в сучасній мові у перекладах форма суть є форма діялектична, західня: — Голов. II, 4.4в Чуб. V, 856. — На Наддніпрянщині форма теперішности є, єсть замінила собою всі особові форми від бути.

Про те, як виникла форма є, можна дізнатися з книжки Євгенії Чак "Чи правильно ми говоримо?":

Як виникла форма є? Дієслово бути в давній мові у теперішньому часі відмінювалося так: . З розвитком мови ці форми почали сприймати як застарілі. Замість окремої форми для кожної особи, для всіх осіб почали вживати дієслово є, яке було фонетичним компонентом більшості колишніх особових форм (крім форми 3-ї особи множини — суть). Так воно вживається і в сучасній мові. Та за певних умов, зокрема, коли треба підкреслити урочистість, значимість того, про що говориться, чи для стилізації під давньоруську або під давньоукраїнську мову, в художній літературі використовуються давні особові форми дієслова бути (). Наприклад: . (П. Тичина.) . (М. Бажан.)
Давня форма 3-ї особи однини єсть може в сучасній мові вживатися з будь-якою особою (), наприклад: . (П. Тичина.)
У всіх розглянутих прикладах слово єсть виступає в ролі дієслівної зв'язки — допоміжного дієслова, що є частиною складеного присудка. У звичайній, стилістично нейтральній мові зв'язка, виражена дієсловом бути в теперішньому часі, здебільшого пропускається (наприклад, кажуть: , а не , , а не ), проте в науковому стилі зв'язка є зберігається.
Форма є вживається в усіх стилях мови, а єсть — в емоційно забарвлених текстах, в урочистій мові, найчастіше — в поезії.

Ось що пише у своїй праці "Науковий стиль сучасної української мови" Алла Коваль :

Іменний складений присудок є значно ширше представленим засобом вираження предикативності у двочленному реченні, ніж дієслівний складений присудок. У ролі дієслова-зв'язки тут (у наукових текстах) найчастіше виступає дієслово бути. Особливістю іменного складеного присудка української літературної мови є можливість вживання призв'язкового члена без дієслова-зв'язки бути, якщо речення відтворює дійсний факт у теперішньому часі (дієслово-зв'язка бути у цих випадках має значення теперішнього часу дійсного способу, незалежно від того, чи вона наявна, чи відсутня в тексті).
Думка про те, що конструкції з дієсловом-зв'язкою завжди належали і зараз належать до сфери книжної мови, висловлювалась уже неодноразово. Так, Л. А. Булаховський кваліфікував дієслово-зв'язку єсть-суть як церковнослов'янізм. Висловлювались також твердження, що дієслово-зв'язка у теперішньому часі — це семантико-стилістичний засіб книжної мови уже з кінця XVII — початку XVIII століття. Питання про роль дієслова-зв'язки у теперішньому часі в різних стилях сучасної російської та української мов не знайшло ще однозначного розв'язання.
Наявність дієслова-зв'язки у теперішньому часі обов'язкова для тих речень наукового тексту, які мають «класичну» структуру: прямий порядок слів, лексичну повноту вираження підмета (типовим є його абстрактне або узагальнююче значення; часто в ролі підмета виступає віддієслівний іменник); вираження призв'язкового члена іменником з абстрактним або узагальнюючим значенням. Наприклад: . Присудки з призв'язковим членом у називному й орудному відмінку є синонімічними у конструкціях цього типу.

Хоч мені, правду кажучи, більше до вподоби конструкції саме з називним відмінком. Як на мене, речення і звучать природніше.