1. Темно. Увійшла я в ту гущавину, а там поночі, як уночі (Нечуй-Левицький, III, 1956, 266); На селі де-не-де світиться по хатах, де поночі, собачня гвалтує (Андрій Головко, II, 1957, 326); * Образно. А в голові — як зав'язано, поночі; нічого мужик не знає, не відає, що діється на світі, як запобігти лихові, як заслужити кращу долю... (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 22).
2. В темноті. Налапала [Оксана] поночі засув (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 453); — Що ніч — дарма: дорога проста, не зіб'юся й поночі (Андрій Головко, II, 1957, 425). До поночі — до темноти. Христина скинула оком покоси, побачила, що їй до поночі вистачить роботи, й завзято почала горнути висохле, аж крихке сіно (Михайло Стельмах, I, 1962, 554).[/quote]
Звернімо увагу на сполучення до поночі. До темноти, пояснює СУМ і наводить цитату з Михайла Стельмаха. Але ж якщо є прийменник, то виходить, що у цьому сполученні друге слово то є іменник. Який? Якого вигляду він набуває в називному відмінку? Чи, може, оте до поночі - це сталий вираз?
Гадаю, що саме наявність у СУМі сполучення до поночі призвела до появи в одній з сучасних поезій такого рядка: "...з поночі до самого світанку..."?
У називному відмінку іменник має форму поніч. Трапляється він зрідка й у літературі, переважно в поезії.
У нас так говорили і досі говорять: "Куди ти поночі підеш?"; "А вже поночіло (споночіло)". А ось приказка: Хто ходить поночі, той шукає букової немочі. Письменний бачить поночі більше, як неписьменний вдень. Святий та божий! Свічки поїв, а поночі (у темноті) сидить.
Так, пане Валентине, певно, скрізь говорять. І прислівник поночі, і дієслово поночіти (споночіти) чув змалечку. А от іменник поніч траплявся мені тільки в книжках.
