Власне, в отому першому значенні на „дивогляд” – „диво” (чи пак ) вчувається якась неповнота, абощо...
- парадокс – дивогляд, дивина, дивниця, дивоча, нібизна, нібизнащо, самосуперека, самосуперечність
Приклади вживання:
1) Українська духовність – цілковито протилежна фінно-татарсько-німецькій, і тому змішання тих протилежностей дало покруч, що хитався від одної крайності до іншої, без душевної гармонії, хаотичний, без старих засад, із саламахою засвоєних ідей в голові, з безбожністю і аморальністю в душі. Створився незнаний в інших народів дивогляд – "русская интеллигенция", що його європейському розумові несила збагнути, наприклад, протилежність не між окремими особами, а в тій самій особі. Скажімо, граф у мужицьких лаптях проповідує "непротивление злу", а з власною дружиною живе, як пес з котом; "кающийся дворянин", ліберал-вольтерьянець власноручно катує своїх кріпаків. Власник кількох тисяч кріпаків—переконаний соціаліст, демократ. Князь—теоретик анархізму. Мільйонер дає тисячі рублів на соціалістичну революцію. Деспот і душегуб проповідує любов і милосердя. Власники кріпаків стають соціалістичними провідниками. Раби, а мріють панувати в усьому світі. Самоопльовування поруч з пихою. І так без кінця-краю.
2) Збудована Десятинна церква приблизно в 986—998 рр. на місці, де ніби замучено в честь Перуна перших українських христіян Івана і Теодора. Вже за Ярослава Мудрого, після пожежі в 1017 р. церкву обновлювано, а 1240 р. вона, як ми знаємо, завалилася від напору народу, що шукав на її хорах захисту перед татарами. В румовищах простояла Десятинна церква до часів митрополита Могили. В південно-західньому її куті збудував він церкву Миколи, що простояла до 1824 р. В 1824 р. розібрано решту румовищ і могилівську надбудову, та нехтуючи первісний плян і вигляд церкви, збудовано на її місці ніби візантійський, пятибанний дивогляд. (Велика Історія України - [15] Культура)
3) Як бачимо, «російську» Анну названо українкою. Цей дивогляд можна пояснити такими причинами: вихований у французькій школі й начитаний в офіційній французькій історіографії, автор не міг зректися освяченої непохитним авторитетом офіційних істориків назви «Ан де Рюссі».
4) Ось останнє, що він приніс до своєї самотньої батьківської квартири. Історія
мистецтв Антоніна Матейчика. Німецькою мовою. Прекрасне видання, пречудові
ілюстрації. Звісно, є й про нашу Софію: «Під час князювання Ярослава Мудрого в
центрі нових міських кварталів Києва споруджується собор св. Софії (1037) з
умілим застосуванням часткових бароккових форм. Софійський собор засвідчує нам,
що руська церковна архітектура вже з самого початку відрізняється від
візантійської». Отак. «Часткове застосування бароккових форм». Тобто київські
майстри застосовували барокко вже тоді, коли його ще не було на світі, за кілька
століть до появлення цього стилю? Чудасія? Обмовка? Термінологічний дивогляд?
5) Славко був забобонний. Гімназіальна наука не дала йому ніякого світогляду на життя. Та й він його тоді не потребував. Тепер же, коли задумував жити сяк-так незалежним життям, вироблював собі той світогляд. Але яке життя — такий світогляд. Дотеперішнє життя не дало Славкові розумного досвіду. А якісь неясні відблиски перебутої шкільної науки творили в його голові якесь замішання, якийсь дивогляд.