Сонячна Елоїза писав: ↑Суб серпня 18, 2007 4:09 pm
Пані Ірино, ви просто ще не достигли /smile.gif" style="vertical-align:middle" emoid=":)" border="0" alt="smile.gif" />
Як на мене, трохи зверхнє судження: бо ж як "пані", то вже "достигла", а як би була "панна" - то, зрештою, чи не було б це насмішкою та глумом над ?
То колись, поза тисячу років перед нами в бібілійних євреїв тих, хто не мав, але, проте, хотів мати дітей, вважалося як кара господня... Ну, але вони, ті горбоносі кочовики, об'єднані в людське стадо, були майже дикунами: волочилися по пустелях у пошуках своєї, напоумленої в екзальтованих од повсякчасного блукання головах, землі обітованої. І тому після 70 років панування в наших "палестинах" стадного способу життя, заповіданого і так оспіваного в побрехеньках під назвою 'старий заповіт' ще тими жорстокими пустельними кочовиками з тої найпершої 'палестини', теперішня жінка має свобідну волю, щоб визначитися самій, як їй бути в житті: у парі чи ні, з дітьми чи без них. Благо, західний цивілізований світ давно вже визначився...
Але менше з тим, повернімося до наших баранів - до "персів", жіночих грудей саме як принади. Ось трохи промовистіший контекст із сучасної літератури - з навсправжки еротичного роману Юрія Логвина "
Золоті копита".
А попереду них геть гола дiвчина. Зайшла у воду по чорне лоно, нахиляється i хлюпає обома руками собi на пишнi перса.
[..]
Поки Омелько розкумекував, що чинити, як iз верболозу вилетiв здоровенний чорний собака. Загавкотiв басовито - луна над водою покотилася, множачись вiд берегiв. Дiвчина прудко вискочила з води i кинулась до одягу. Хоч Омелько вiдганяв псюгу прикладом, все ж устиг роздивитись, як стрибали наливнi бiлi перса купальницi, як вигинались рожевi сiдницi при кожному кроцi. Пес ледь таки не вхопив Омелька, бо Омелько завмер, як побачив, що дiвчина обернулась до нього спиною i, широко розставивши литi стегна, нахилилась над своїми одежинами.
[...]
Коли всi опинились у дворi, Тетяна i Омелько взялися за стулки ворiт. Як зiйшлися стулки ворiт - козак i молодиця зiштовхнулися лице в лице. Тетяна тихо спитала:
- Що робитимеш, козаче?
- Поки що вiдбився, але треба тiкати...
- Ой бiда, а я ж тобi хотiла сорочку пошити.
- Поший, як вiдаєш. А мережу нехай нiма зробить.
- Ну все ти знаєш! Ну просто сатана - дивлюсь я на тебе, а менi аж млосно стає...
- Ой голубонько моя золота! - Омелько нишком, але мiцно прихопив її за перси. - Я теж млiю. Але зараз не час. Пiсля Покрови приїду по сорочку...