декламаторство
Додано: Чет лютого 11, 2010 4:18 pm
Дуже прошу вашої поради, форумчани, щодо того який твір(або ж уривок з твору) Лесі Українки зачитати на конкурсі читців)
празавтрашня писав: ↑Чет лютого 11, 2010 4:18 pm
Дуже прошу вашої поради, форумчани, щодо того який твір(або ж уривок з твору) Лесі Українки зачитати на конкурсі читців)
празавтрашня писав: ↑Чет лютого 11, 2010 4:18 pm
Дуже прошу вашої поради, форумчани, щодо того який твір(або ж уривок з твору) Лесі Українки зачитати на конкурсі читців)
[quote]Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою, тремтячою рукою, вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди! Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О, дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.[/quote]
[quote]До мого фортепіано
Мій давній друже! мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки веселі і сумні.
То ж при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє моє.
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!
Картина повстає: зібравсь гурточок,
Провадить речі, і співа, й гука,
На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок
Чиясь весела виграва рука.
Та хто се плаче там, в другій хатині?
Чиє ридання стримане, тяжке?..
Несила тугу крить такій малій дитині,
Здавило серце почуття гірке.
Чого я плакала тоді, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було…
Ох, певне, лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грізна, йшло!
Тепер ота осіння хмара сива
Мене дедалі більше покрива…
Знов смуток? Що ж почну я нещаслива?
Хто ж восени весняночки співа?
Серед недолі, тяжкого туману
Були й для мене промені ясні.
Годину мала не одну кохану,
Як забувала всі жалі свої.
Коли я смуток свій на струни клала,
З’являлась ціла зграя красних мрій,
Веселкою моя надія грала,
Далеко линув думок легкий рій.
Від мене, друже, не таїв нічого!
Свої всі гуки ти мені віддав,
На тяжкеє страждання серця мого
Мені лагідную потіху слав!
Мій друже! Ті хвилиноньки яснії,
Я при тобі найбільше мала їх,
Твої кохані струни голоснії
Будили зграї красних мрій моїх.
Серед недолі, тяжкого туману
Були й для мене промені ясні.
Годину мала не одну кохану,
Як забувала всі жалі свої.
Хоч я не завжди щиро говорила
З людьми, хоч тяжкий розпач свій
Від рідних, милих, найлюбіших крила,
Та не від тебе, любий друже мій!
Від мене, друже, не таїв нічого!
Свої всі гуки ти мені віддав,
На тяжкеє страждання серця мого
Мені лагідную потіху слав!
Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою…
Прощай же, давній, любий друже мій![/quote]
празавтрашня писав: ↑Суб лютого 13, 2010 6:46 pm
Перегортала усі томи Лесі, що маю, і, напевно, буду читати "Віла-посестра".Як вам?