Форум Словник.UA

Леонід Талалай народився 11 листопада 1941 року в селі Савинці Савінського району Харківської області. У 1967 р. в Донецьку вийшла перша збірка його творів «Журавлиний леміш». У 1971 році закінчив Літературний інститут імені Горького в Москві. З 1976-го жив у Києві, видав 11 поетичних книг. За збірку «Вибране» 1993 року удостоєний Державної премії України ім. Шевченко.

[quote]ЛЕОНІД ТАЛАЛАЙ

- Так сумно, бісе…
- То чому ж не п"єш?-
Шепоче біс, підсовуючи зілля.-
У понеділок все одно ж – похмілля,
Якщо до понеділка
Доживеш.[/quote]

[quote]***

І найчорнішими ночами

Вона зоріє крізь літа,

Одна хвилина біля мами,

Одна хвилина золота.

Ти не самотній між чужими,

На чужині — не сирота,

Бо між хвилинами твоїми

Одна хвилина золота.

Відчуєш серцем і руками,

Які хапають пустоту,

Одну хвилину біля мами,

Одну хвилину золоту.

Літа минають за літами,

І знов дитинство поверта

Тобі хвилина біля мами,

Одна хвилина золота.

Коли закінчуються драми

І підступає темнота,

Ще є хвилина біля мами,

Одна хвилина золота.
Сайт Європейське мiстечко[/quote]

Леонід Талалай ще й перекладав.
http://lib.meta.ua/book/25453/ - тут переклад "Зимової ночі" Пастернака.

Якщо цікаво, то тут можна подивитися й на інші переклади "Зимової ночі":
[attachmentid=390]


Із сумом дізналася, що 19 червня 2012 року Леонід Талалай пішов з життя...

Леонід Талалай. Пливе туман

Усе, що посіяв всесвіт на радість мені для мене,
Проснулося на світанні, співає, цвіте, шумить.
Така ж, як століття тому, воскресла трава зелена.
Спішить через серце в вічність краплиною крові мить.

Здається, на білім світі усе воскресити можна.
Вбирає проміння крона (одвічні ідуть жнива),
У тлінні життя вирує личинками переможно,
І прах ожива в корінні і квіткою прозріва.

Підсушує крила бабка, блукають казки дитячі,
Дрімає майбутня пісня в яєчкові голубім,
Пригадує сни калина, в яких Ярославна плаче,
Неначе забута дума, лягає в долину дим.

Здається, через хвилину побачу собор в тумані,
Який у часи Батия поглинула вічна тьма,
Здається, через хвилину почую пісні Бояна,
Які загубила вічність… здається… пливе туман.

1985

Леонід Талалай. Мить
[quote]Де твоє небо,
Вічна потреба
Людського великого щастя?
Я миті кажу:
— Зупинятись не треба,
Бо там
за тобою —
краща! —
Краща!
Дивлюся на бруньку,
А хочеться квіту,
На квітку дивлюся,
То хочеться плоду…
І так щозими, щовесни і щоліта,
Од сонця до сонця,
Од сходу до сходу.
Яблунь спішу насадить
Серед поля,
Весною доглянути крони
І вірю:
Впаде мені
яблуко
в долю,
Як в долю Адама,
Як в долю Ньютона.
За тим, що не сталося,
Вічно в погоні.
І це вже до скону,
До самого скону.
Захід палає,
Мов гори червоні,
Та все ще попереду,
Коню, мій коню.
Коли я востаннє
Спіткнуся на світі
І серцем впаду
На планету безсилим,
Не вистачить
Тільки одної миті,
Щоб стати щасливим.
1965[/quote]