Микола Вінграновський

[Танка]

Сьогодні, 7 листопада, день народження Миколи Вінграновського.


Я тій сльозі сказав: не йди.
Я тій сльозі сказав: сиди.
Сиди, не плач, моя сльоза,
Сиди, не плач, як я сказав.
А ти заплакала й пішла,
І чорним цвітом надійшла...
Усе лишилось, як було:
Порепане моє чоло,
Та затверділий біль в очах,
Та той вогонь, що недочах.
Лише слова, колись легкі,
Сьогодні змерзлі і гіркі.

[********]

Найбільше мене вражає інтимна лірика великого поета:

Коли моя рука, то тиха, то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх
І попливе по шиї і, небавом,
З плеча на груди, із грудей до ніг...

Коли твоя рука, солодка, ніби слава,
Червонооким пальчиком майне
В лимонній тиші і коли мене
У темну глибину поверне темна слада –

У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі:
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо... Золоте кермо

Заснулої хмарини понад полем,
І спить рука в руці, і на щоці
Краплина щастя, виказана болем,
До ранку світиться...

Справжні почуття незмірні, як незмірна поезія і світ...

А які заворожливі ці рядки:

Вас так ніхто не любить. Я один.
Я вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вітер, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви...
Димлять століття, води і народи...
Моя ви пам’ять степу-ковили,
Зорі червоний голос і свободи.
Дивіться, гляньте: мій – то голос ваш.
Як світиться він тепло на світанні...
Я вас люблю, як сіль свою – Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.

***
Щока та тінь, та тінні очі,
І ми самі на самоті...
І дощ цілує опівночі
Кульбаби очі золоті.
Десь кінь ірже – його не чути,
Десь хто іде – його не знать.
Тебе любити – не збагнути,
Прощанням щастя доганять...
Але в кульбабі дощ забутий,
Де в громі скупане весло...
Не все те є, що мало бути,
Бо й щось до нас було – збуло.
На віки вічні і назавтра,
Як і на вчора, як тепер,
І мерзлу землю гріє ватра, –
На ватрі вогник перемерх.

І проти волі згадуєш, що інтимні струни таки підносять з глибини людської душі найсвітліші, найчистіші порухи.