Роковини...
Модератори: Танка, vitaly1, Листопад
Роковини...
Реве та стогне Дніпр широкий
Роковини...
У селі Моринці на Черкащині місцевій громаді заборонили святкувати 199-річчя з дня народження поета Тараса Шевченка.
Про це заявив на своїй сторінці в Facebook нардеп від "Батьківщини" Олександр Бригинець, який у суботу відвідав Моринці, де народився Шевченко.
"Приїхав у Моринці. Місцева громада розповіла, як сьогодні влада святкувала 199-річчя із дня народження Шевченка. Нагнали міліції, більше ніж гостей (громада каже, що було 2 взводи), місцевому хору не дали можливості заспівати, а моринським школярам прочитати вірші Шевченка, мотивуючи це тим, що Шевченко писав революційні вірші, а це зараз недоречно", - написав опозиціонер.
"Голова с. Моринці заборонив місцевій громаді святкувати День народження Шевченка. Цікаво, що офіційні святкування проходили о 7.30 ранку. Народ обурений діями влади. А найбільше тим, що Шевченко знову виявився забороненим поетом у Моринцях", - додав він.
У рідному селі Шевченка його вірші заборонили як революційні
Роковини...
Вчора був день народження визначної для поетичного світу України постаті,
Максима Тадейовича Рильського,
він народився 19 березня 1895 року в Києві
Ось якими словами Максим Тадейович звертався до поета:
Як мисливець обережний,
Звіробійник довголітній,
Посивілий слідопит
Прилягає теплим ухом,
Щоб почути шум далекий,
До ласкавої землі,-
Так і ти, поете, слухай
Голоси життя людського,
Нові ритми уловляй
І розбіжні, вільні хвилі,
Хаос ліній, дим шукання
В панцир мислі одягни.
Так, як лікар мудру руку
Покладе на пульс дитині
І в бурханні хорих жил
Бачить нам усім незримий
Поєдинок невловимий
Поміж смертю та життям,-
Так і ти, поете, слухай
Голоси і лживі, й праві,
Темний гріх і світлий сміх
І клади не як Феміда,
А з розкритими очима
На спокійні терези.
І такими до читача:
Читачу! Вглибися у те,
Чим я свою пісню зогрів,
І,може, почуєш ти щось,
Що більше од згуків і слів.
І, може, як птах в вишині,
Побачивши брата свого,
Затужить твій стомлений дух
І кине свій клич до мого!
Побачиш ти в пісні моїй
Луну своїх власних надій...
Читачу! Поглянь, усміхнись:
Я твій, я не вмер, я живий!
До дня народження Ліни Костенко:
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, мистецтвознавець:
- Україна - дуже цікава країна. З особливою боку. Мова йде про те, що вона впродовж століть, зокрема, в минулому столітті, накопичила величезну кількість різної, як кажуть розумні люди, міфології, а взагалі-неправди. У цьому завинили не лише ті, в чиїх руках була наша країна, але й серед інших і ті, хто був у літературі і гуманітарній сфері взагалі. Так от для мене Ліна Костенко - явище, альтернативне тій неправді. Відверто кажучи, це - унікально. І не тільки в українській літературі, а й у світовій. Нічого не поробиш. Великі «патрони» могли спіткнутися і сказати неправду. Ліна Василівна завжди говорила тільки правду. Я говорю про неї як про Поета і громадянина. Дивлячись на це унікальне явище, згадуєш славнозвісні Шевченкові слова: «Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою ». Ліна Костенко цілком може бути співавтором цих значних слів.
Максима Тадейовича Рильського,
він народився 19 березня 1895 року в Києві
Ось якими словами Максим Тадейович звертався до поета:
Як мисливець обережний,
Звіробійник довголітній,
Посивілий слідопит
Прилягає теплим ухом,
Щоб почути шум далекий,
До ласкавої землі,-
Так і ти, поете, слухай
Голоси життя людського,
Нові ритми уловляй
І розбіжні, вільні хвилі,
Хаос ліній, дим шукання
В панцир мислі одягни.
Так, як лікар мудру руку
Покладе на пульс дитині
І в бурханні хорих жил
Бачить нам усім незримий
Поєдинок невловимий
Поміж смертю та життям,-
Так і ти, поете, слухай
Голоси і лживі, й праві,
Темний гріх і світлий сміх
І клади не як Феміда,
А з розкритими очима
На спокійні терези.
І такими до читача:
Читачу! Вглибися у те,
Чим я свою пісню зогрів,
І,може, почуєш ти щось,
Що більше од згуків і слів.
І, може, як птах в вишині,
Побачивши брата свого,
Затужить твій стомлений дух
І кине свій клич до мого!
Побачиш ти в пісні моїй
Луну своїх власних надій...
Читачу! Поглянь, усміхнись:
Я твій, я не вмер, я живий!
До дня народження Ліни Костенко:
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, мистецтвознавець:
- Україна - дуже цікава країна. З особливою боку. Мова йде про те, що вона впродовж століть, зокрема, в минулому столітті, накопичила величезну кількість різної, як кажуть розумні люди, міфології, а взагалі-неправди. У цьому завинили не лише ті, в чиїх руках була наша країна, але й серед інших і ті, хто був у літературі і гуманітарній сфері взагалі. Так от для мене Ліна Костенко - явище, альтернативне тій неправді. Відверто кажучи, це - унікально. І не тільки в українській літературі, а й у світовій. Нічого не поробиш. Великі «патрони» могли спіткнутися і сказати неправду. Ліна Василівна завжди говорила тільки правду. Я говорю про неї як про Поета і громадянина. Дивлячись на це унікальне явище, згадуєш славнозвісні Шевченкові слова: «Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою ». Ліна Костенко цілком може бути співавтором цих значних слів.
Роковини...
5 жовтня 1909 року народився Богдан-Ігор АНТОНИЧ,
український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець.
Автор збірок поезій «Привітання життя», «Велика гармонія», «Три перстені», «Книга Лева».
КРАЇНА БЛАГОВІЩЕННЯ
Завія зЕлені, пожеже зЕлені,
і квіття курява, і солов’їні схлипи.
Столи весільні — ох — столи не встелені,
і бджіл тьма-темрява, і молитовні липи.
В ромашок спів слимак дороги ввився круто,
і ранку кіш, що в ньому птаха — сонця помах.
Задума — не задума, смуток і не смуток,
це на країні цій трагічна папілома.
Мов два дракони, сонце й місяць, зорі-галич,
і білі села, й білий жар, і білість куряв.
Шевченко йде — вогонь, людина, буря —
і дивиться в столітню далеч:
в вогні пробуджена
князівна.
Хай на очах землі печать — тьми чорна штольня!
І день не день, і ніч не ніч, і спів не віщий нам.
О земле, земле батьківська, клятьбо бездольна,
моя країно благовіщення!
10 березня 1936
український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець.
Автор збірок поезій «Привітання життя», «Велика гармонія», «Три перстені», «Книга Лева».
КРАЇНА БЛАГОВІЩЕННЯ
Завія зЕлені, пожеже зЕлені,
і квіття курява, і солов’їні схлипи.
Столи весільні — ох — столи не встелені,
і бджіл тьма-темрява, і молитовні липи.
В ромашок спів слимак дороги ввився круто,
і ранку кіш, що в ньому птаха — сонця помах.
Задума — не задума, смуток і не смуток,
це на країні цій трагічна папілома.
Мов два дракони, сонце й місяць, зорі-галич,
і білі села, й білий жар, і білість куряв.
Шевченко йде — вогонь, людина, буря —
і дивиться в столітню далеч:
в вогні пробуджена
князівна.
Хай на очах землі печать — тьми чорна штольня!
І день не день, і ніч не ніч, і спів не віщий нам.
О земле, земле батьківська, клятьбо бездольна,
моя країно благовіщення!
10 березня 1936
Роковини...
21 червня 1890 в Нагуєвичах біля Дрогобича народився Петро Іванович Франко, український педагог, письменник, науковець, журналіст, працював на громадських засадах в Науковому товаристві ім. Шевченка та викладачем таємного українського університету.
Автор:
підручників шведської руханки (зарядки), історії і теорії руханки
історичних оповідань,
спогадів «Іван Франко зблизька» (1937)
кіносценарію за повістю «Борислав сміється» та ін.
Як письменник Петро Франко - єдиний з Франкового роду до цього часу - виявив досить потужно художній талант, написавши ряд оригінальних повістей, оповідань, п'єс, дитячих нарисів, які у свій час користувалися популярністю, але сучасному читачеві маловідомі через півстолітнє замовчування імені самого автора ( "Від Стрипи до Дамаску», «Пригоди четаря УСС", "В пралісах Бразилії", "Дядько шкіпер» та ін.). Тільки в наш час привідкриваються нові сторінки його дуже оригінальної і різностильової прози з інтригуючими сюжетами, що сягають то пустель, то льодовиків, то морських просторів, то напівфантастичних авторських уявлень, то глибоко інтимних людських почуттів. Він рівнявся на європейські виміри, але обов'язково з українським героєм.
Щодо франкознавчих досліджень, то Петро Іванович проявив себе теж як глибокий аналітик, вмілий критик, досвідчений дослідник, продовжувач батьківських традицій, а також пропагандист його ідей.
Петро Франко переклав польською мовою поеми Івана Франка «Іван Вишенський»та «Мойсей» (не опубліковані).
З початком радянсько-німецької війни у червні 1941 вивезений радянською владою зі Львова на схід. Загинув 28 червня 1941 року при спробі втечі з поїзда на станції Прошова біля Тернополя. За іншими даними, загинув в катівнях НКВД влітку того ж року.
Автор:
підручників шведської руханки (зарядки), історії і теорії руханки
історичних оповідань,
спогадів «Іван Франко зблизька» (1937)
кіносценарію за повістю «Борислав сміється» та ін.
Як письменник Петро Франко - єдиний з Франкового роду до цього часу - виявив досить потужно художній талант, написавши ряд оригінальних повістей, оповідань, п'єс, дитячих нарисів, які у свій час користувалися популярністю, але сучасному читачеві маловідомі через півстолітнє замовчування імені самого автора ( "Від Стрипи до Дамаску», «Пригоди четаря УСС", "В пралісах Бразилії", "Дядько шкіпер» та ін.). Тільки в наш час привідкриваються нові сторінки його дуже оригінальної і різностильової прози з інтригуючими сюжетами, що сягають то пустель, то льодовиків, то морських просторів, то напівфантастичних авторських уявлень, то глибоко інтимних людських почуттів. Він рівнявся на європейські виміри, але обов'язково з українським героєм.
Щодо франкознавчих досліджень, то Петро Іванович проявив себе теж як глибокий аналітик, вмілий критик, досвідчений дослідник, продовжувач батьківських традицій, а також пропагандист його ідей.
Петро Франко переклав польською мовою поеми Івана Франка «Іван Вишенський»та «Мойсей» (не опубліковані).
З початком радянсько-німецької війни у червні 1941 вивезений радянською владою зі Львова на схід. Загинув 28 червня 1941 року при спробі втечі з поїзда на станції Прошова біля Тернополя. За іншими даними, загинув в катівнях НКВД влітку того ж року.
Роковини...
Полтава сьогодні святкує...
Андрій Головко народився 3 грудня 1887р. в с. Юрки на Полтавщині в заможній селянській родині.
Григорій Сковорода народився 3 грудня 1722 року в сотенному містечку Чорнухи на Полтавщині в простій козацькій сім’ї.
До яких би жанрів не вдавався Сковорода, він завжди постає перед нами філософом, бо його думка повсякчас лине за границю видимого світу. У своїх творах він на манір Платона й неоплатоніків учив про дві природи всього, що існує: видиму й невидиму. Невидиму природу філософ окреслював, як те, що є «в дереві справжнім деревом, у траві травою, в музиці музикою, у будинку будинком…».
Натомість видима природа — це не що інше, як тінь природи невидимої.
«Єство, що обіймає все, — каже Сковорода в трактаті “Силен Алківіада”, —
не має меж, так само не має меж і цей світ, бувши його тінню.
Світ є скрізь і повсякчас біля свого єства, наче тінь біля яблуні.
Зрештою, вони тільки тим і різняться, що дерево життя стоїть собі та й стоїть, а тінь маліє — то перебігає, то народжується, то зника, — вона ж бо є ніщота».
У річищі платонізму Сковорода трактує й питання естетики. На його думку, прекрасне — це ідеї речей,
а потворне — наслідок втрати ідеями тотожності собі, тобто наслідок їхнього віддзеркалення в мінливій матерії. Наприклад, малярська картина складається з невидимого малюнка та видимої фарби. «Фарба, — каже Сковорода, — то не що інше, як порох і порожнеча; малюнок, чи пропорція та розташування фарб, — ось де сила». Філософ може окреслювати джерело краси також за допомогою понять «міра» або «ритм». У музикантів, зазначав він, «міра в ході співу називається темпо… Темпо в русі планет, у механізмі годинника та в музичному співі — це те саме, що й малюнок у фарбах».
Однак центральне місце у філософії Сковороди посідає людина. Це означає, що питання теорії буття, пізнання чи естетики підпорядковані тут антропологічній проблематиці.
А в самій сковородинській антропології головну роль відіграє поняття «внутрішньої людини», захованої в зовнішній так, як ідея в матерії.
«Стань же, коли твоя ласка, на рівній місцині, — каже один із персонажів «Діалогу про стародавній світ», — та й звели поставити довкола себе віночком сотню дзеркал. Тоді зразу побачиш, що один твій тілесний бовван володіє сотнею залежних від нього образів. А як тільки прибрати дзеркала, усі копії миттю сховаються у своєму єстві, або оригіналі, неначе гілля у своєму зерняті. Тим часом сам наш тілесний бовван є не чим іншим, як тінню справжньої людини. Це твориво, на манір мавпи, перекривляє невидиму й непроминальну силу та божество тієї людини, чиїми дзеркальними тінями є всі наші боввани, котрі то з’являються, то щезають, тоді як правда Господня стоїть вовіки непорушна, укріпивши свій діамантовий вид — вмістилище незліченних піщинок наших тіней...»
«Григорій Сковорода – це останній Будда знервованого ренесансу» (А. Сіренко)
13 грудня у Національному літературно-меморіальному музеї Григорія Сковороди вдруге відбудуться «Андріївські вечорниці у садибі Андрія Ковалівського»
http://incognita.day.kiev.ua/virtualna-eks...-skovorodi.html
Андрій Головко народився 3 грудня 1887р. в с. Юрки на Полтавщині в заможній селянській родині.
http://www.ukrlit.vn.ua/biography/golovko.html[quote]Прочитаєш, почуєш чи й так спаде на пам'ять ім'я Андрія Головка —
і в уяві одразу вималюється смарагдовий полтавський степ з Великим шляхом,
селами понад Пслом і вітряками в гарячому пшеничному мареві.
І вчувається, як на світанку загримотить месницький бій у Михнівці, й упаде на столочене зело хлопчик у драному картузику — Пилипко, що в нього очі, «наче волошки в житі».
А то уявиться ще Оксана в червоній хустинці, що повертається з поля зі своєю великою таємницею в сполоханому серденяті.
А від Ганівки тим часом немовби простує Давид Мотузка, і ліс йому з-поза Псла посилає спомин про партизанські будні за денікінщини...
Таку магію має оте ім'я ;— Андрій Головко.
Окресляться в пам'яті згадані образи, і, мов пісня з далеких літ дитячих, обізветься бджолиним гомоном степ, зашумить тихенько стиглими колосками: ш... ш... З цього степу і прийшов у літературу Головко, обвіяний пахощами рідних просторів і м'ятних левад, перехрещених шляхами-дорогами на Полтаву, Лубни, Кременчук, Кобеляки, Лохвицю, помережаних стрічками лагідних річок — Псла, Ворскли, Сули...[/quote]
Григорій Сковорода народився 3 грудня 1722 року в сотенному містечку Чорнухи на Полтавщині в простій козацькій сім’ї.
До яких би жанрів не вдавався Сковорода, він завжди постає перед нами філософом, бо його думка повсякчас лине за границю видимого світу. У своїх творах він на манір Платона й неоплатоніків учив про дві природи всього, що існує: видиму й невидиму. Невидиму природу філософ окреслював, як те, що є «в дереві справжнім деревом, у траві травою, в музиці музикою, у будинку будинком…».
Натомість видима природа — це не що інше, як тінь природи невидимої.
«Єство, що обіймає все, — каже Сковорода в трактаті “Силен Алківіада”, —
не має меж, так само не має меж і цей світ, бувши його тінню.
Світ є скрізь і повсякчас біля свого єства, наче тінь біля яблуні.
Зрештою, вони тільки тим і різняться, що дерево життя стоїть собі та й стоїть, а тінь маліє — то перебігає, то народжується, то зника, — вона ж бо є ніщота».
У річищі платонізму Сковорода трактує й питання естетики. На його думку, прекрасне — це ідеї речей,
а потворне — наслідок втрати ідеями тотожності собі, тобто наслідок їхнього віддзеркалення в мінливій матерії. Наприклад, малярська картина складається з невидимого малюнка та видимої фарби. «Фарба, — каже Сковорода, — то не що інше, як порох і порожнеча; малюнок, чи пропорція та розташування фарб, — ось де сила». Філософ може окреслювати джерело краси також за допомогою понять «міра» або «ритм». У музикантів, зазначав він, «міра в ході співу називається темпо… Темпо в русі планет, у механізмі годинника та в музичному співі — це те саме, що й малюнок у фарбах».
Однак центральне місце у філософії Сковороди посідає людина. Це означає, що питання теорії буття, пізнання чи естетики підпорядковані тут антропологічній проблематиці.
А в самій сковородинській антропології головну роль відіграє поняття «внутрішньої людини», захованої в зовнішній так, як ідея в матерії.
«Стань же, коли твоя ласка, на рівній місцині, — каже один із персонажів «Діалогу про стародавній світ», — та й звели поставити довкола себе віночком сотню дзеркал. Тоді зразу побачиш, що один твій тілесний бовван володіє сотнею залежних від нього образів. А як тільки прибрати дзеркала, усі копії миттю сховаються у своєму єстві, або оригіналі, неначе гілля у своєму зерняті. Тим часом сам наш тілесний бовван є не чим іншим, як тінню справжньої людини. Це твориво, на манір мавпи, перекривляє невидиму й непроминальну силу та божество тієї людини, чиїми дзеркальними тінями є всі наші боввани, котрі то з’являються, то щезають, тоді як правда Господня стоїть вовіки непорушна, укріпивши свій діамантовий вид — вмістилище незліченних піщинок наших тіней...»
«Григорій Сковорода – це останній Будда знервованого ренесансу» (А. Сіренко)
13 грудня у Національному літературно-меморіальному музеї Григорія Сковороди вдруге відбудуться «Андріївські вечорниці у садибі Андрія Ковалівського»
http://incognita.day.kiev.ua/virtualna-eks...-skovorodi.html