відлуння
ВІДЛУННЯ, я, с., поет. 1. Відбиті звуки, що долинають здалека, з відстані; луна. І чути - лине дзвін підків. Відлуння бою, пісню дальню (Ус., Шість, 1940, 8); Урочистими співами [щедрівники] так розгойдали село, що воно й досі не вгамувалося, плеще тихим відлунням щедрівок (Цюпа, Грози.., 1961, 18).
2. перен. Відгомін якоїсь події, слави серед людей; відгук. Відлуння слави і неслави Він [поет] чув у звуках кобзарів (Рильський, 300 літ, 1954, 24).
ВІДМІНОК | ОДНИНА | МНОЖИНА |
---|---|---|
Називний | відлуння | відлуння |
Родовий | відлуння | відлунь |
Давальний | відлунню | відлунням |
Знахідний | відлуння | відлуння |
Орудний | відлунням | відлуннями |
Місцевий | на/у відлунні | на/у відлуннях |
Кличний | відлуння | відлуння |