гур-гур
ГУР-ГУР, виг., розм. 1. Звуконаслідування, що означає звук від удару, падіння, стукання і т. ін. Як ірвоне [Катря] з себе коралі дорогі - геть одкинула - тільки вони гур-гур - розкотилися! (Вовчок, І, 1955, 230); Гур-гур... торохнуло й покотилось щось над хатою (Вас., І, 1959, 124).
2. Уживається як присудок за знач. гуркати. Та ось він звів очі і оглянув присутніх: малувато зібралось. Аж це в двері гур-гур, хтось зайти хоче, а не відчинить (Головко, І, 1957, 324).