дзвінко
ДЗВІНКО. Присл. до дзвінкий. Вони реготались, мов діти: вона - тонко і дзвінко, як молода дівчина, він - грубше, передчасним баском двадцятилітнього парубка (Коцюб., І, 1955, 343); Десь Чорногорівка позаду, село де ми жили тоді, де жайворон співає дзвінко над перехрестями доріг (Сос., II, 1958, 363); Вдалині дзвінко заклепали підкови, і незабаром на рослих лиснючих конях вилетіло чотири вершники (Стельмах, II, 1962, 171).