озвірілий
ОЗВІРІЛИЙ, а, е. 1. Дієпр. акт. мин. ч. до озвіріти. - Бандерівці вже такі були озвірілі, що брат убивав брата, син - батька, батько - сина (Мельн., Коли кров.., 1960, 33); Вона вже йти не могла, сиділа, обхопивши вербу руками, і озвірілими від болю очима благально дивилася на свого рятівника (Тют., Вир, 1964, 521); Серед п 'яниць, рабів похилих, Неситих скнар, важких тупиць І душ, у панстві озвірілих, Серед шакалів і лисиць - Не жив я вільно, а таївся (Черн., Поезії 1959, 253).
2. у знач. прикм. Дуже розгніваний, розсерджений; розлючений. Б 'є озвірілий солдат коня (Довж., І, 1958, 35); // Який виражає звірячу лють, злобу (про обличчя, очі). Гайдук навідлі свиснув клинком і з озвірілим лицем звівся над сідлом (Панч, Гомон. Україна, 1954, 32); Сплеснувся вогонь в озвірілих очах [князя], Ой очі, суворо-блискаві... І в тую ж хвилину на лезо меча Лягли візерунки криваві (Забіла, Поезії, 1963, 82).
3. у знач. прикм. Який втратив людську подобу, став схожий на звіра. Померзлі, мокрі, озвірілі.., В багні, в якімсь липучім зіллі, Ми повертались до села... (Рильський, Поеми, 1957, 180).
ВІДМІНОК | ЧОЛ. РІД | ЖІН. РІД | СЕР. РІД | МНОЖИНА |
---|---|---|---|---|
Називний | озвірілий | озвіріла | озвіріле | озвірілі |
Родовий | озвірілого | озвірілої | озвірілого | озвірілих |
Давальний | озвірілому | озвірілій | озвірілому | озвірілим |
Знахідний | озвірілий, озвірілого | озвірілу | озвіріле | озвірілі, озвірілих |
Орудний | озвірілим | озвірілою | озвірілим | озвірілими |
Місцевий | на/у озвірілому, озвірілім | на/у озвірілій | на/у озвірілому, озвірілім | на/у озвірілих |