самолюбний
САМОЛЮБНИЙ, а, е. 1. Який відзначається самолюбством. Олеся знала, що він самолюбний, хоч на взір ніби й апатичний та млявий (Н.-Лев., III, 1956, 135); // Сповнений самолюбства. Вуйко Дорко чоловік уже не молоденький, уміє панувати над собою. Холодним розумом, мов морозом, в'ялить самолюбні почування і ясним поглядом дивиться на гостей (Мак., Вибр., 1954, 23).
2. Пройнятий егоїзмом. Часто бачив смутний чоловік, які дрібні й самолюбні розмови навкруги, і він не любив приставати до тих розмов (Сам., II, 1958, 226).
ВІДМІНОК | ЧОЛ. РІД | ЖІН. РІД | СЕР. РІД | МНОЖИНА |
---|---|---|---|---|
Називний | самолюбний | самолюбна | самолюбне | самолюбні |
Родовий | самолюбного | самолюбної | самолюбного | самолюбних |
Давальний | самолюбному | самолюбній | самолюбному | самолюбним |
Знахідний | самолюбний, самолюбного | самолюбну | самолюбне | самолюбні, самолюбних |
Орудний | самолюбним | самолюбною | самолюбним | самолюбними |
Місцевий | на/у самолюбному, самолюбнім | на/у самолюбній | на/у самолюбному, самолюбнім | на/у самолюбних |