суворо
СУВОРО, присл . 1. Присл. до суворий 1-6. Запалі очі суворо виблискували з-під настовбурчених брів (Мирний, III, 1954, 265); - Не здумайте тікати, - суворо сказав Андрій і поплескав рукою по чорному стволу гвинтівки (Тют., Вир, 1964, 425); Коли справа заходила серйозна, Хома завжди поводився з своїм приятелем суворо і ніякого панібратства не терпів (Гончар, III, 1959, 243); Прошу не судити мене суворо (Довж., І, 1958, 27); Кандиба деякий час суворо дотримував обіцянку і зовсім не пив (Дмит., Розлука, 1957, 175); Німотний кипарис, хороший мій знайомий, Суворо зводиться в мінливі небеса (Рильський, II, 1960, 135).
Суворо попередити див. попереджати.
2. у знач. присудк. сл. Про відсутність будь-яких послаблень, поблажливості. - «Грабуй награбоване», так, чи що?! Ні, цей номер у нас не пройде!.. Щодо цього в Килигея було суворо (Гончар, II, 1959, 54).
сувора
ВІДМІНОК | ОДНИНА | МНОЖИНА |
---|---|---|
Називний | сувора | сувори |
Родовий | сувори | сувор |
Давальний | суворі | суворам |
Знахідний | сувору | сувори |
Орудний | суворою | суворами |
Місцевий | на/у суворі | на/у суворах |
Кличний | суворо | сувори |