бух
БУХ, виг. 1. Звуконаслідування, що означає глухий звук від удару, падіння, пострілу. Б'ється, стогне, зітхає [море].. Бу-ух?.. бу-ух!.. бу-ух!.. (Коцюб., I, 1955, 396).
2. розм. Уживається як присудок за знач. бухати 1, 2, бухнути 1, 3 і бухнутися. Чабан прокинувся - аж перед ним Гадюка, Він києм бух - і витяглась зміюка (Гл., Вибр., 1957, 193); - Гуляй, душа, без кунтуша? - Та бух! по столу кулаком... (Мирний, II, 1954, 156); Заридала Катерина та бух йому [батькові] в ноги (Шевч., І, 1951, 33).