ура
УРА, виг. 1. Бойовий заклик під час атаки. І подав команду.. Грянула батарея!.. - Ура-а! - кричали вершники праворуч і ліворуч (Довж., І, 1958, 154); // у знач. iм., с., невідм. Праворуч, зовсім близько, перекриваючи клекіт бою, лине могутнє «ура» (Кач., Вибр., 1953, 410); На білому снігу зачорніли постаті бійців, вони бігли і кричали «ура»... (Тют., Вир, 1964, 498).
На ура: а) рішучою атакою з криками «ура»; б) без підготовки, з надією на випадковий успіх. [Огнєв:] Ніякого дерзання у цьому наказі нема, воно тут і не ночувало. Тому, що немає у ньому мислі, все береться на «ура» (Корн., II, 1955, 22); Піднімати (підіймати, підняти, підійняти) на ура див. піднімати.
2. Уживається для вираження загального схвалення, захоплення, радості. Та як ревнуть: «Гуля наш батюшка, гуля! Ура!.. ура!.. ура!..» (Шевч., І, 1963, 245); Його проста невеличка річ [промова] подобалася усім найбільше, всі закричали: ура-ура! (Мирний, III, 1954, 288); [Оксана:] Ура, товариші! Жіночі наші збори ухвалили: всім, як одній, увійти в колгосп (М. Куліш, П'єси, 1960, 157); - Ура! - несподівано заволав Маковей, притискуючи, трубку до вуха. - Іптап прийшов!.. Іптап! Винищувальний протитанковий артилерійський полк... Гроза німецьких танків (Гончар, III, 1959, 363); // у знач. ім., с., невідм. Голосним «ура» ми підтримали оратора (Трубл., Глиб. шлях, 1948, 92).