го-го
ГО-ГО, виг. 1. Уживається як емоційне виявлення задоволення чим-небудь. - Ще кривий!.. ще сліпий!.. - піддавав жару Іван. - Го-го! Як танцювати, то танцювати (Коцюб., II, 1955, 349); -А ти звідки знаєш, хто вона така?.. - Го-го, я, брат, усіх примітних дівчат знаю (Загреб., Спека, 1961, 72).
2. Те саме, що гов. - Го-го-го-го-го! - Загукав він товсто на всю горлянку, аж луна в лісі розляглася (Мирний, IV, 1955, 317); [Голос:] Гов, Лукашу, гов! го-го-го-го! А де ти? (Л. Укр., III, 1952, 205).
3. Звуки, якими передається голосний, нестримний сміх. Чувся гомін. Хтось реготавсь: - Го-го! Так їм і треба, щоб не підіймали голів вище нашої підошви... го-го!.. (Головко, І, 1957, 53).