спокута
СПОКУТА, и, ж. Відбування покарання за вчинення злочину, провини і т. ін.; каяття. [Павло:] Нагрішив уволю, пора каятись. Тільки не знаю, чи стачить господь віку на спокуту? (Кроп., II, 1958, 357); Не підеш до церкви - буде тобі таке, що краще світла не бачити: і дров у спокуту привези повну хуру, і паркан полагодь, і іншу роботу зроби (Тулуб, Людолови, І, 1957, 77); - Постривай,- спинив Хмельницький сенатора, - чи ж не той самий король зволив у сеймі вирікти, що ми всі розбишаки та гультяї, і для нас немає іншого способу спокути, як смерть на палях? (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 551); Тепер вона зрозуміла, вона готова щиро перепросити... але чи прийме її спокуту твердий Клименко? (Гур., Новели, 1951, 51).
ВІДМІНОК | ОДНИНА | МНОЖИНА |
---|---|---|
Називний | спокута | спокути |
Родовий | спокути | спокут |
Давальний | спокуті | спокутам |
Знахідний | спокуту | спокути |
Орудний | спокутою | спокутами |
Місцевий | на/у спокуті | на/у спокутах |
Кличний | спокуто | спокути |