сюрчання
СЮРЧАННЯ, я, с. Дія за знач. сюрчати і звуки, утворювані цією дією. Він з насолодою підставляв гаряче лице вільному вітрові, вдихав пахощі трав і річок, слухав сюрчання цвіркунів, шарудіння ховрашків (Тулуб, В степу.., 1964, 253); Високе небо виблискувало, як полива на відрі, слало на землю тихі шуми: то шелест вітру, то сюрчання пташиних зграй, що збиралися відлітати (Тют., Вир, 1964, 374); Не довго думаючи, я прориваюсь до двору. За ворітьми чути скажене сюрчання обуреного вартового (Кол., На фронті.., 1959, 134); Як я любив зимової доби При каганці невпиннеє сюрчання Тих веретен і пісню чи ридання Тихесеньке жіночої журби (Стар., Вибр., 1959, 41).
ВІДМІНОК | ОДНИНА | МНОЖИНА |
---|---|---|
Називний | сюрчання | сюрчання |
Родовий | сюрчання | сюрчань |
Давальний | сюрчанню | сюрчанням |
Знахідний | сюрчання | сюрчання |
Орудний | сюрчанням | сюрчаннями |
Місцевий | на/у сюрчанні | на/у сюрчаннях |
Кличний | сюрчання | сюрчання |