умовчання
УМОВЧАННЯ, я, с . 1. Дія за знач. умовчати; // Те, що лишилося навмисно недоговореним, неповідомленим. Створюючи правдиві картини минулого, автор «Виру» [Г. Тютюнник] без умовчань і без побільшень розповів про довоєнне життя колгоспної Троянівки з усіма труднощами й прикрощами, болями й радощами того життя (Рад. літ-во, 7, 1965, 53).
2. літ. Стилістичний прийом, при якому висловлювана думка обривається з розрахунком на здогад читача про недоговорене.
^ Фігура умовчання - те саме, що умовчання 2. У Шевченка такі монологи-пісні, що складаються з розірваних речень, повторів, фігур умовчання, з пісенних рядків, які перебиваються питально-окличними реченнями, створені за принципом контрасту (Рад. літ-во, 5, 1963, 54).
ВІДМІНОК | ОДНИНА | МНОЖИНА |
---|---|---|
Називний | умовчання | умовчання |
Родовий | умовчання | умовчань |
Давальний | умовчанню | умовчанням |
Знахідний | умовчання | умовчання |
Орудний | умовчанням | умовчаннями |
Місцевий | на/у умовчанні | на/у умовчаннях |
Кличний | умовчання | умовчання |