кив
КИВ, у, ч. 1. Те саме, що кивок. Там такий, що все на кивах та на мигах (Номис, 1864, № 5774); Одпровожали [відпроваджували] її хто сміхом, хто кивом, .. а хто дивом щирим (Вовчок, І, 1955, 172); На селі коло матінки все робилося по Даринчиному киву (Ю. Янов., Мир, 1956, 94).
2. розм. Уживається як присудок за знач. кивнути. - Мати кив на мене: вийди мов (Тесл., З книги життя, 1918, 14); Уже й шапку надів був - іти, а тут сам Тригубенко - кив головою (Головко, І, 1957, 323).
ВІДМІНОК | ОДНИНА | МНОЖИНА |
---|---|---|
Називний | кив | киви |
Родовий | киву | кивів |
Давальний | кивові, киву | кивам |
Знахідний | кив | киви |
Орудний | кивом | кивами |
Місцевий | на/у киві | на/у кивах |
Кличний | киве | киви |