іменник
ІМЕННИК, а, ч. Відмінювана частина мови, що позначає предмет, дію, явище, ознаку тощо, напр.: стіл, читання, вітер, білість і т. ін. Літературна стійкість твору не зміниться од того, чи буде в іменниках на кінці я або є (Коцюб., III, 1956, 240); Розрізняють іменники власні, що вказують на одиничні предмети (Петро, Київ), і загальні (місто, книга, хлопець) (Сл. лінгв.терм., 1957, 71).
ВІДМІНОК | ОДНИНА | МНОЖИНА |
---|---|---|
Називний | іменник | іменники |
Родовий | іменника | іменників |
Давальний | іменникові, іменнику | іменникам |
Знахідний | іменник | іменники |
Орудний | іменником | іменниками |
Місцевий | на/у іменнику | на/у іменниках |
Кличний | іменнику | іменники |