воно
ВОНО, його (з прийм. до нього, від нього і т. ін. ), займ. особ. 3-ої ос. одн., с. 1. Уживається на позначення предмета мовлення, вираженого іменником середнього роду однини в попередньому реченні або після цього займенника. От.. одважилось [щеня] вхопить Шматок м'ясця, щоб не кортіло. Лев бачить, що воно зробило, Та змилосердився - мовчить (Гл., Вибр., 1957, 57); Хай щастя, друже, не найшов ти, - Але нащо тужить за ним? (Рильський, I, 1960, 156); Обличчя його було землисто-сіре, зосталось таким навіть після того, як він витер з нього пилюку (Гончар, III, 1959, 9).
2. розм. Уживається в значенні вказівного займенника це. [Лікар:] А знаєте. Олімпіадо Іванівно, як дивлюсь я на оті книжки, то здається.., на їх місце стане тоненький збірник творів Ореста Михайловича Груїча. Воно і для полиці і для дівочого серця легше буде (Л. Укр., II, 1951, 40); То [пластинки] був найдорожчий Оленчин скарб, який вона збирала протягом довгих років, уриваючи з кожної стипендії якусь частку грошей. А тепер воно як знахідка (Кучер, Трудна любов, 1960, 184).
3. розм. Уживається в значенні займенників він, вона з відтінком пестливості або зневажливості. Або може вже такою Воно [княжна] й уродилось? Або може молодеє Чи не полюбило Кого-небудь? (Шевч., II, 1953, 14); Та де ж таки йому за писаря ставати? Воно ще таке молоде та дурне (Сл. Гр.).
4. розм. Уживається в значенні підсилювальної частки. [Чоловік:] Воно ж тепер і копати важко (Мик., II, 1957, 310); І що воно за дитина, ніяк не заплаче! (Горд., II, 1959, 11).
То (ото) ж то й воно - уживається як повчальна або докірлива вказівка на що-небудь у значенні "в тім то й річ". - То ж то й воно, що душа в тебе молода та гаряча і довірлива до всього... Оберігай її, Маковею, не звихни ніде!.. (Гончар, I, 1954, 275); Ось (от) воно що! - уживається як вигук здогаду про що-небудь. - Еге, так от воно що! Тут догадався дід, що чортяка та закохався у відьму (Стор., І, 1957, 83).
вона
ВОНА, її (з прийм. до неї, від неї і т. ін. ), займ. особ. 3-ої ос. одн., ж. 1. Уживається на позначення предмета мовлення, вираженого іменником жіночого роду однини в попередньому реченні або після цього займенника. Линь, моя пісне, як чайка прудкая, - Вона не боїться, що в морі загине (Л. Укр., І, 1951, 65); Тут я зустрівся з музою своєю. І, взявши в руки ліру й срібний лук, Пливу, як тінь, по морю снів за нею (Рильський, I, 1960, 148); Баба Сикліта дуже жаліла, що не вспіла наказати Марусі, як треба поводитись із сватами, і все, наче її кортіло, хотіла штовхнути дочку або сказати їй (Григ., Вибр., 1959, 33); // у знач. ім. Означає особу жіночої статі як об'єкт чийого-небудь кохання. В думках завжди була тільки вона; // у знач. ім., розм. Уживається для визначення статі людини в дитячому віці. Це він чи вона?
2. тільки род. в. Уживається в значенні присвійного займенника. Таке її щастя, така її доля (Шевч., І, 1951, 5); До війни Ляля часто бігала до цього будинку, де жила одна з найулюбленіших її вчительок (Гончар, II, 1954, 109).
ВІДМІНОК | ОДНИНА | МНОЖИНА |
---|---|---|
Називний | вона | вони |
Родовий | вони | вон |
Давальний | воні | вонам |
Знахідний | вону | вони |
Орудний | воною | вонами |
Місцевий | на/у воні | на/у вонах |
Кличний | воно | вони |
він
ВІН, його (з прийм. від нього, у нього і т. ін.), займ. особ. 3-ої ос. одн. , ч. 1. Уживається на означення предмета мовлення, вираженого іменником чоловічого роду однини в попередньому реченні або після цього займенника. І наверзлось мені, що оце і є він, шлях мій (Вовчок, VI, 1956, 228); [Потоцький:] Як вовка не держи, він в ліс втече при першій нагоді... (К.-Карий, II, 1960, 278); Всі з острахом одхилялись од нього [Матюхи] й давали дорогу (Головко, II, 1957, 133); Я пану вимурував дім І свій проклін лишив на нім (Павл., Бистрина, 1959, 52); // У сполуч. із сам виділяє певний предмет мовлення з ряду йому подібних. Він почув гордість, самоповагу, наче не панич Льольо, а сам він оживить мертві стіни сахарні [цукроварні] (Коцюб., II, 1955, 36); // У сполуч. з часткою ось (от) набуває вказівного характеру. [Орфей:] Де се мій клевець? Ой Амфіоне, поможи шукати! Я щось не бачу... Ось він... (Л. Укр., І, 1951, 452).
2. тільки род. в. Уживається в значенні присвійного займенника. Пізнати дурного по сміху його (Номис, 1864, № 6491); Ловила й Катря на собі його погляд не раз - настирливий (Головко, II, 1957, 193).
3. Виступає в значенні частки з відтінком неозначеності в словосполуках типу нехай (хай) йому біс, хто (біс і т. ін. ) його знає, чорт його бери.
ВІДМІНОК | ЧОЛ. РІД | ЖІН. РІД | СЕР. РІД | МНОЖИНА |
---|---|---|---|---|
Називний | він | вона | воно | вони |
Родовий | його, нього | її, неї | його, нього | їх, них |
Давальний | йому | їй | йому | їм |
Знахідний | його, нього | її, неї | його, нього | їх, них |
Орудний | ним | нею | ним | ними |
Місцевий | на/у ньому, нім | на/у ній | на/у ньому, нім | на/у них |