куку
КУКУ, виг. 1. Звуконаслідування, що означає крик зозулі. Між листям десь Зозуля закувала: - Куку! (Гл., Вибр., 1951, 59); Од ставків зозуля десь на осиці ранковій зраділа: - куку!.. куку!.. (Головко, І, 1957, 208); А по бурі, шумі, гуку залунало: куку! куку! (У. Кравч., Вибр., 1958, 156); // у знач. присудка. В саду зозуленька - куку, куку, - А я молода терплю муку (Чуб., V, 1874, 586).
@ Куку в руку [дати, взяти і т. ін .], заст. - дати, взяти хабара.- Бакшиш треба дати... ви не знаєте, що то бакшиш? Куку в руку... Хабар... (Коцюб., І, 1955, 382).
2. Уживають діти, коли, сховавшись, подають голос, щоб їх шукати. «А куку!» (каже дитина, бавлячись) (Номис, 1864, № 9269); Але весела й жвавенька була 1 щебетала дівчинка мала: «Куку, куку! а де ти? тут, татусю? Візьми на руці, поцілуй Марусю!» (Л. Укр., І, 1951, 31).