гонор
ГОНОР, у, ч . 1. розм. Перебільшене поняття про свою гідність; чванливість, пиха. Він пригадував, як втікав через горище, як скакав з покрівлі на землю, як лежав у бур 'яні, і ввесь його шляхетський гонор піднявся з самого дна, кипів, клекотів у його душі (Н.-Лев., II, 1956, 204); Іншим разом Мишуня образився б, але тут мусив сховати до кишені свій гонор (Ю. Янов., II, 1954,144); // рідко. Те саме, що гордість. - Вона бідна дівчина, але, як бачите, не жадібна до подарунків. Вона має гонор, дійсний гонор (Л. Янов., І, 1959, 123).
2. заст. Честь, гідність. Гонор великий, велика й шаноба Бучній утворі запевне подоба: Сяючи, йшов по бенкетах веселих 3 чистого золота кований келих (Щог., Поезії, 1958, 205); Наливайко кинув курити люльку, до сотника ближче підступив: - То ж, певне, слово гонору давав свому [своєму] пану на вірне слугування? (Ле, Наливайко, 1957, 260).
ВІДМІНОК | ОДНИНА | МНОЖИНА |
---|---|---|
Називний | гонор | гонори |
Родовий | гонору | гонорів |
Давальний | гонорові, гонору | гонорам |
Знахідний | гонор | гонори |
Орудний | гонором | гонорами |
Місцевий | на/у гонорі | на/у гонорах |
Кличний | гоноре | гонори |