ловко
ЛОВКО, розм . 1. Присл. до ловкий. [Василь:] Ну й дівчина ж! Як вона ловко співа, та як тонко та голосно (Кроп., II, 1958, 116); Ловко й вправно орудує лопатою Грицько Погребняк, ніби земля сама слухається його (Собко, Нам спокій.., 1959, 154); Мені навіть подобається, як він ловко нас обкрутив (Ю. Янов., II, 1958, 129).
2. у знач. присудк. сл. Уживається для вираження почуття приємності, задоволення, яке відчуває хто-небудь. - Ух! - голосно крикнула вона й зашуміла з санчатами з горки. - Ось ходіть-но сюди - ловко, аж дух забиває! (Вас., І, 1959, 160); - Як ловко! - стиха вигукнула Вутанька, чуючи, як тануть сніжинки на її розпашілих щоках, на віях (Гончар, II, 1959, 181).
@ Ловко кому в чому - до лиця. Кажуть, мені ловко в тій хустині, Хлопцю я сподобатися хочу (Забашта, Квіт., 1960, 135).
3. у знач. присудк. сл. Означає схвалення чого-небудь або несхвалення, з відтінком іронії. Пішли [хлопці] грабувати пошту, а поліція знала про все і всіх накрила.. Ловко!.. (Коцюб., II, 1955, 243).