ополчення
ОПОЛЧЕННЯ, я, с. 1. У давнину - військо, що створювалося на час війни з народних мас. Кампанія з французами буде важкою. Наполеон має могутню армію, то, може, доведеться всім йти в ополчення, як за Мініна і Пожарського (Кочура, Зол. грамота, 1960, 31); У разі війни князь збирав ополчення з жителів міста (Іст. СРСР, І, 1956, 55).
2. Допоміжне військо, створюване у надзвичайних умовах воєнного часу з добровольців - цивільного населення, здатного тримати зброю, але звільненого від дійсної військової служби. - Стражники їздили на конях, - розказував Грицько Вересай, - і оглашали, щоб люди писалися в ополчення (Бурл., О. Вересай, 1959, 6); Він [комендант] направив мене в ополчення, командного складу не вистачало, мене одразу й призначили командиром роти (Перв., Дикий мед, 1963, 195).
ВІДМІНОК | ОДНИНА | МНОЖИНА |
---|---|---|
Називний | ополчення | ополчення |
Родовий | ополчення | ополчень |
Давальний | ополченню | ополченням |
Знахідний | ополчення | ополчення |
Орудний | ополченням | ополченнями |
Місцевий | на/у ополченні | на/у ополченнях |
Кличний | ополчення | ополчення |