пониклий
ПОНИКЛИЙ, а, е. 1. Дієпр. акт. мин. ч. до поникнути. Навколо в мовчанці стоять приголомшені люди у розпачі, з широко розкритими очима жінки, пониклі у тяжкій думі, та хмурні мужики (Головко, II, 1957, 295).
2. у знач. прикм. Похилений. «Куди йти? Що робити?» питала вдесяте сама себе молодиця, схопивши обома руками свою пониклу голову (Л. Янов., І, 1959, 244).
3. у знач. прикм. Полеглий (про траву, злакові). Лани пониклої перестояної пшениці... Женці серед подзьобаної бомбами ниви, яку їм нізащо не скосити (Хор., Незакінч. політ, 1960, 6).
4. у знач. прикм. Який звисає, звислий. Верба плакуча. Красиве дерево з тонкими пониклими гілками (Озелен. колг. села, 1955, 69).
5. у знач. прикм. Пригнічений. Туди [на Каховку] йшли [біляки], як на прогулянку, в англійських новісіньких френчах та французьких галіфе, а звідти поверталися пониклі, зарослі, в пилюці, в крові... (Гончар, II, 1959, 345); // перен. Який має похмурий вигляд. Ми пішли до старої хати. Тільки одчинили двері, одразу вдарило на нас важким духом.. Повіяло кошмарами пониклих руїн (Вас., II, 1959, 327).
ВІДМІНОК | ЧОЛ. РІД | ЖІН. РІД | СЕР. РІД | МНОЖИНА |
---|---|---|---|---|
Називний | пониклий | поникла | поникле | пониклі |
Родовий | пониклого | пониклої | пониклого | пониклих |
Давальний | пониклому | пониклій | пониклому | пониклим |
Знахідний | пониклий, пониклого | пониклу | поникле | пониклі, пониклих |
Орудний | пониклим | пониклою | пониклим | пониклими |
Місцевий | на/у пониклому, пониклім | на/у пониклій | на/у пониклому, пониклім | на/у пониклих |