прикметник
ПРИКМЕТНИК, а, ч., грам. Частина мови, що виражає ознаку предмета і сполучається з іменником, узгоджуючись з ним в роді, числі й відмінку. Відносні прикметники, що означають приналежність предмета особі чи предметові, звуться присвійними (тітчин, батькова ) (Сл. лінгв. терм., 1957, 139); Залежно від змісту можуть наголошуватись і такі повнозначні частини мови, як займенники, прислівники, числівники. Рідше логічними центрами бувають прикметники (Худ. чит.., 1955, 106); Не раз, бува, спокуса перекладати вірші з російської мови слово в слово розбивається об те, що повні форми прикметників - веселая, веселое, веселые - нормальні по-російськи, а в українській літературній мові узаконені форми - весела, веселе, веселі... (Рильський, IX, 1962, 100).
ВІДМІНОК | ОДНИНА | МНОЖИНА |
---|---|---|
Називний | прикметник | прикметники |
Родовий | прикметника | прикметників |
Давальний | прикметникові, прикметнику | прикметникам |
Знахідний | прикметник | прикметники |
Орудний | прикметником | прикметниками |
Місцевий | на/у прикметнику | на/у прикметниках |
Кличний | прикметнику | прикметники |