стовбула
СТОВБУЛА, присл., розм . 1. Вниз головою; через голову. - То догори ногами ходять [писаки], то стовбула перекидаються (Кв.-Осн., II, 1956, 249); // Зігнувшись. - Може, ви ще й будете жаліти за своєю піччю.. - На греця вона здалася? Набридло стовбула стояти... (Цюпа, Краяни, 1971, 374).
Стовбула дати (стати, полетіти і т. ін. ) - упасти вниз головою. Чоловік підвівся і знову стовбула дав (Мирний, І, 1954, 273).
2. Спідлоба; втупившись. - А ти ж сюди тарпанів [тарганів] не накидала? - спитав він, стовбула дивлячись у глек з сирівцем (Мирний, І, 1954, 240).