цитьте
ЦИТЬТЕ, виг., розм. Те саме, що цить (при звертанні до кількох осіб). Цитьте, дітки, цитьте, любі: Не дай боже -хто підслуха, Бо вже, певно, лихий ворог Нашорошив вуха (Граб., І, 1959, 617); -От-от уже почне кипіть,- Хто-небудь нищечком мовляє,- Ось цитьте, зараз запалає...-А море все собі гуляє (Гл., Вибр., 1951, 37); Цигуля вийшов наперед, звів руку й гукнув у натовп - затихнути.- Іще ось чоловік із Пісок буде казати.- А цитьте!.. з Пісок!.. слухайте!..- пронеслося по майдану, і галас поволі вщухав (Головко, II, 1957, 313); - Та цитьте, чортові сороки! - Юпитер грізно закричав (Котл., І, 1952, 249); Та цитьте, не плачте за мною; не хочу я сліз, хай буде остання сльоза моя з усіх людських сліз!.. (У. Кравч., Вибр., 1958, 91); *Образно. - Тихше... Мовчіть... Погасити вогні!.. Цитьте, скрипки навіжені! (Рильський, І, 1960, 309).