шляхтич
ШЛЯХТИЧ, а, ч. Особа, що належить до шляхти. Син убогого шляхтича, новогрудського адвоката, і дочки економа, доброї господині, щирої католички, люблячої матері, А дам [Міцкевич] зростав в обстановці, що її в якійсь мірі можна назвати патріархальною та ідилічною (Рильський, X, 1962, 48); Юзеф Крапивницький, хоч і зубожілий, але родовитий шляхтич, не міг не помітити зухвальства батрака (Чорн., Визвол. земля, 1959, 26); - Але ж вина наймита зовсім не схожі,- сказав я.- Бо я, бачите, не з міщан. Я дворянин, шляхтич, як нас тут звуть. Ми шляхтичі з батьків, з дідів (Н.-Лев., VII, 1966, 263); *У порівн. Маруся їла як ніколи. Все їй здавалося надзвичайно смачним, опришки так гречно припрошували, мов які шляхтичі (Хотк., II, 1966, 145).
ВІДМІНОК | ОДНИНА | МНОЖИНА |
---|---|---|
Називний | шляхтич | шляхтичі |
Родовий | шляхтича | шляхтичів |
Давальний | шляхтичеві, шляхтичу | шляхтичам |
Знахідний | шляхтича | шляхтичів |
Орудний | шляхтичем | шляхтичами |
Місцевий | на/у шляхтичі, шляхтичу, шляхтичеві | на/у шляхтичах |
Кличний | шляхтичу | шляхтичі |