ввік
ВВІК (УВІК), присл. 1. при присудку з запереченням. Ніколи. [3-й запорожець:] Коли б мене Яків, що варту розводив, не пізнав і не гукнув на мене, то ввік би вічний не догадався, що тут є кіш такий великий (К.-Карий, II, 1960, 265).
2. розм. Завжди, вічно, довіку. Не годиться дівувати увік (Коб., І, 1956, 111); Наче фатум злий нависнув над тобою, І тих, хто вірним був би ввік, Він наче загодя прирік На скору смерть (Сам., І, 1958, 112).