відвіку
ВІДВІКУ, присл. З давніх-давен, споконвіку. Небо, наче море. Землю обхопило: Сонце плине й гріє, Як одвіку гріло (Щог., Поезії, 1958, 230); Одвіку ми прив'язані були До тебе. Земле, всім єством, хотінням (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 18); // із запереч. част. не. Ніколи. Вже мені не було того щастя одвіку, та й повік не буде (Вовчок, 1, 1955, 205); Залізниця має пройти по перелогах степу, що одвіку не орався (Гончар, Таврія... 1957, 638).