дурник
ДУРНИК, а, ч., розм. 1. Не зовсім розумна людина; людина з розумовими вадами. Йон сидів у пітьмі та з міною дурника вдивлявся у темряву (Коцюб., І, 1955, 244); Своїми ясними, широко відкритими очима і невеликим, таким контрастним для всієї фігури личком він нагадував дурника з казки (Вільде, Повнол. діти, 1960, 271); *У порівн. [Петро:] Бачте, батьку, як я тільки на поріг, то ви зразу з мене, як з дурника, почали глузувати (Мирний, V, 1955, 137); // Уживається як лайливе слово. Дурники есерівської і меншовицької партій раділи, купаючись самозакохано в промінні міністерської слави їх вождів (Ленін, 25, 1951, 208); Фашистські звірі бенкетують і знущаються з людей в розвалених містах і спалених селах. Жалюгідні дурники! Вони не розуміють того, що синів твоїх [Україно] не можна перестріляти (Мал., II, 1956, 35).
2. Про нетямущих, недосвідчених, наївних людей - з відтінком пестливості (перев. при звертанні до малолітніх). - Бач! виголодався... дурник маленький! - розжалобилася Горпина, дивлячись на сина (Мирний, І, 1954, 291).
@ Прикидатися (прикинутися) дурником - удавати з себе наївну, недогадливу, нетямущу людину. Коли треба, вміє [Сорока] прикинутися дурником. Насправді хитрий і підступний (Руд.., Вітер.., 1958, 262); Робити дурника з кого - ставити кого-небудь у ненормальне, смішне становище. [Степан:] Що ти глузуєш? Що ти з мене дурника робиш? (Корн., II, 1955, 90).
ВІДМІНОК | ОДНИНА | МНОЖИНА |
---|---|---|
Називний | дурник | дурники |
Родовий | дурника | дурників |
Давальний | дурникові, дурнику | дурникам |
Знахідний | дурника | дурників |
Орудний | дурником | дурниками |
Місцевий | на/у дурнику, дурникові | на/у дурниках |
Кличний | дурнику | дурники |