закричати
ЗАКРИЧАТИ, чу, чиш, док. 1. неперех. Почати кричати; загаласувати, залементувати. Пані страшно закричала.. і учепилась руками, немов залізними кігтями, у своє добро (Вовчок, І, 1955, 358); О. Хведор зареготавсь, аж одна дитина закричала спросоння (Н.-Лев., І, 1956, 127); [Любов:] Мені здавалось, що от-от я мушу чогось закричати не своїм голосом і всіх вжахнути (Л. Укр., II, 1951, 48); Як тільки в могилу посипались перші грудки землі,.. у нестямі закричали жінки (Скл., Святослав, 1959, 23); // Почати видавати різкі пронизливі звуки (про птахів, тварин). Заревли корови по дворах; закричали гуси на плавах (Мирний, І, 1954, 318).
2. перех. і без додатка. Голосно вигукнути. Трохи-потроху піщани закричали, загвалтували, що вони панові довіку не покоряться (Мирний, І, 1949, 189); Ми й собі як закричимо «ура», аж наче нас підіймає вгору від того крику (Тют., Вир, 1964, 50); - На смертний бій, - всі закричали, - Вітчизна нас благословля! (Сос., II, 1958, 488).
@ Закричати [на] пробі див. пробі.
3. неперех., на кого. Почати лаятись, гримати. [Павло:] Як закричить на мене пан, як затупотить... (Крон., II, 1958, 239).
4. перех., рідко. Змучити криком, лайкою і т. ін. -Ех, сину, сину, - промовляє докірливо батько, - не кричи хоч ти вже на старого, бо так закричали мене за цей місяць - жить не хочеться! (Кос., Новели, 1962, 39).
МАЙБУТНІЙ ЧАС | ||
---|---|---|
ОДНИНА | МНОЖИНА | |
1 особа | закричу | закричимо |
2 особа | закричиш | закричите |
3 особа | закричить | закричать |
МИНУЛИЙ ЧАС | ||
ОДНИНА | МНОЖИНА | |
Чоловічий рід | закричав | закричали |
Жіночий рід | закричала | |
Середній рід | закричало | |
НАКАЗОВИЙ СПОСІБ | ||
ОДНИНА | МНОЖИНА | |
1 особа | закричімо | |
2 особа | закричи | закричіть |
ДІЄПРИСЛІВНИК | ||
Минулий час | закричавши |