здичілий
ЗДИЧІЛИЙ, а, е. 1. Дієпр. акт. мин. ч. до здичіти. То здобичники, здичілі в нетрях, обідрані, голодні, чигають на чумацьке добро, вичікують слушного часу (Коцюб., І, 1955, 184).
2. у знач. прикм., перен. Те саме, що здичавілий 3. Він явився попом, але попом здичілим, диваком та відлюдьком, що довгі літа жив у горах (Фр., VII, 1951, 14); // Який виражав здичіння. Великі, здичілі, жадібні очі [батька] повисли на устах.. жандарма (Коб., III, 1956, 453).
3. у знач. прикм., перен. Дикий, скажений. Тривожні, здичілі крики неслися з міста на мене (Коцюб., II, 1955, 361).
ВІДМІНОК | ЧОЛ. РІД | ЖІН. РІД | СЕР. РІД | МНОЖИНА |
---|---|---|---|---|
Називний | здичілий | здичіла | здичіле | здичілі |
Родовий | здичілого | здичілої | здичілого | здичілих |
Давальний | здичілому | здичілій | здичілому | здичілим |
Знахідний | здичілий, здичілого | здичілу | здичіле | здичілі, здичілих |
Орудний | здичілим | здичілою | здичілим | здичілими |
Місцевий | на/у здичілому, здичілім | на/у здичілій | на/у здичілому, здичілім | на/у здичілих |