КОЦЮБА, и, ж. 1. Знаряддя у вигляді насадженого на держак залізного прута з розплесканим і загнутим кінцем для перемішування палива в печі й вигрібання з неї жару, попелу; кочерга.- В коцюби два кінці: один по мені, другий по вас (Н.-Лев., II, 1956, 290); Гриць з тихим усміхом дивиться в огонь, держачи в руках коцюбу (Фр., III, 1950, 280); Дружина коцюбою з печі вигрібає присок (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 678).

@ Бий його (тебе і т. ін. ) коцюба! див. бити; Ні богові свічка, ні чортові коцюба див. бог; Носа (носочка) й коцюбою не дістати (не дістанеш) - дуже чванливий, гордий. Вона.. чванькувата - носочка й коцюбою не дістати (Вовчок, VI, 1956, 293).

2. техн. Довгий металевий прут, розплесканий на кінці у вигляді ложки для розмішування розтопленої сталі, чавуну в печі. Він же [сталевар] бере коцюбу у руки, Знову став при вогні (Шпорта, Запоріжці, 1952, 40); З молотками й коцюбами здружені, зміни йдуть до печей (Рудь, Дон. зорі, 1958, 9).

КОЦЮБНУТИ, ну, неш; мин. ч. коцюб і коцюбнув, ла, ло; недок., розм. Те саме, що клякнути 1; дубіти. Вічно на собачому холоді, коцюбнуть руки, здається, навіть кров холоне в жилах (Гур., Друзі.., 1959,126); Шинелі погано захищали від холоду, люди коцюбли, але не робили жодного руху, щоб зігрітись (Трубл., І, 1955,46).