ВІВЦЯ, і, ж. 1. Невелика свійська тварина, яка дає вовну, м'ясо, молоко; самка барана. Добра штука оті вівці: і кожух, і свита, і губа сита! (Укр.. присл.., 1955, 105); Отари овець сунуться по степу, неначе білі та чорні хмари (Н.-Лев., III, 1956, 314); Вівці належать до парнокопитних жуйних тварин (Зоол., 1957, 183);

* У порівн. [Годвінсон:] Тепер ся жінка, мов вівця покірна, бо злидні стисли... (Л. Укр., III, 1952, 30); Удосвіта стеляться вже по степу Кошлаті і сірі, як вівці, тумани (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 54).

2. перен., зневажл. Про покірну, лякливу людину. Молодець проти овець, а проти баранів і сам баран (Номис, 1864, № 4367); - Куди ти, вівце дурна! - коли котра-небудь [сестра] хотіла подивитися у книжку, що він читає (Мирний, I, 1954, 152); Хорунжий повернувся до сходу. - Ей, ви! Вівці! - гаркнув він. - Я що сказав? Швидко в два ряди! (Багмут, Опов., 1959, 21).

@ Заблукана (заблудла) вівця - про людину, що порвала стосунки з тим колом осіб, до якого раніше належала, або яка збилася з правильного життєвого шляху. Розставивши довгі ноги і нагнувши волячу шию до вікна, піп вовчими очима проводжав свою заблукану вівцю (Кол., Терен.., 1959, 106).