здурілий
ЗДУРІЛИЙ, а, е, розм. 1. Дієпр. акт. мин. ч. до здуріти. Цар [Ворон], здурілий від воєнного запалу, кинувся на мене зі своїми міністрами і давай мене бити, дзьобати, дряпати (Фр., VI, 1950, 109).
2. у знач. прикм. Безглуздий, безтямний. Всі жінки посхоплювалися з лав, гляділи на Марту здурілими очима, стояли, як з дуба витесані (Стеф., І, 1949, 253).
ВІДМІНОК | ЧОЛ. РІД | ЖІН. РІД | СЕР. РІД | МНОЖИНА |
---|---|---|---|---|
Називний | здурілий | здуріла | здуріле | здурілі |
Родовий | здурілого | здурілої | здурілого | здурілих |
Давальний | здурілому | здурілій | здурілому | здурілим |
Знахідний | здурілий, здурілого | здурілу | здуріле | здурілі, здурілих |
Орудний | здурілим | здурілою | здурілим | здурілими |
Місцевий | на/у здурілому, здурілім | на/у здурілій | на/у здурілому, здурілім | на/у здурілих |
здуріти
ЗДУРІТИ, ію, ієш, док., розм. Втратити здатність розсудливо міркувати, ясно сприймати і розуміти навколишнє. Я й бачу, що воно є: здурів парубок, закохався (Барв., Опов.., 1902, 243); - Хіба я здурів, щоб гори розкопував,- сердито обізвався Карпо (Н.-Лев., II, 1956, 274); Можна здуріти від тої повіні корінців, брунатних, жовтих, білих, тонких, грубих (Коцюб., І, 1955, 208); [Оксана:] Ото, здуріла молодиця, зовсім здуріла! Почув би хто, осміяв би - до стінки розмовляє (Мороз, П'єси, 1959; 19); // Те саме, що сказитися (про тварин). Здурів скажений цап, ріжки назад загнувши, Махнув борідкою, замекав, заскакав (Греб., І, 1957, 43).
МАЙБУТНІЙ ЧАС | ||
---|---|---|
ОДНИНА | МНОЖИНА | |
1 особа | здурію | здуріємо |
2 особа | здурієш | здурієте |
3 особа | здуріє | здуріють |
МИНУЛИЙ ЧАС | ||
ОДНИНА | МНОЖИНА | |
Чоловічий рід | здурів | здуріли |
Жіночий рід | здуріла | |
Середній рід | здуріло | |
НАКАЗОВИЙ СПОСІБ | ||
ОДНИНА | МНОЖИНА | |
1 особа | здуріймо | |
2 особа | здурій | здурійте |
ДІЄПРИСЛІВНИК | ||
Минулий час | здурівши |