ач
АЧ, розм. 1. виг. Уживається для вираження здивування, докору, незадоволення, захоплення і т. ін. - Ач, утекла!.. - мовить він голосно. - Ген-ген уже... за горою... Ну, та й дівчина ж! (Мирний, II, 1954, 72); - Ач, привітався, ледве підняв бриля, - скипів Аркадій Петрович (Коцюб., II, 1955, 396).
2. част. Уживається (часто в сполученні з який, як), щоб звернути чиюсь увагу на кого-, що-небудь. Дивилися та дивувались На новобранця чабани, Та промовляли, що й вони Таки не дурні: - Ач якого Собі ми виблагали в бога Самодержавця (Шевч., II, 1953, 352); - Та який вінок сплела. Ач як гарно їй у віночку! - додала Христя, зиркнувши на Одарочку (Мирний, І, 1954, 253); - Ач яку новину сказав! (Ю. Янов., І, 1958, 520).