злюбити
ЗЛЮБИТИ, злюблю, злюбиш; лік. злюблять; док., перех., частіше із заперечною част. не. 1. Відчути прихильність, повагу і т. ін. до кого-небудь. [Кассандра:] Поліксено!.. Ти знаєш, тебе я над усіх сестер злюбила (Л. Укр., II, 1951, 257); Не злюбила вона [пані] нас; не так мене, як Одарку. Було так і їсть, як іржа залізо (Вовчок, І, 1955, 45); Микола не злюбив Юрія з першого погляду (Гжицький, Вел. надії, 1963, 71).
2. розм. Відчути сердечний потяг до особи іншої статі; покохати. * Образно. Коли ж така твоя воля, Щоб ти мене не любила,- Лучче ж мені така доля, Щоб злюбила мя [мене] могила (Пісні та романси.., II, 1956, 48).
3. Дуже звикнути, приохотитися до чого-небудь. - Чи ви, може, вже перестали курити? - питала ніби поважно пані...- Ой, де перестала! - відповіла вона майже з переляком,- ще більше злюбила! (Коб., І, 1956, 475); // Віддати чому-небудь перевагу, визнати кращим, уподобати щось. Там часом «Вершника» читав «без голови» Денис Ісакович, хоча у разі жоднім Він пальми першості Майн-Ріду б не одвів, Злюбивши над усе «Грабіжники морів» (Рильський, Поеми, 1957, 229); Що ж ти наробила, моя юна сило, Три дуби схилила - Три квітки злюбила (Ус., Листя.., 1956, 41); - Ага, не злюбила правди? Заховалася. Правда у вічі заколола,- все гнівніше і гнівніше почав Колісник (Мирний, III, 1954, 309).
МАЙБУТНІЙ ЧАС | ||
---|---|---|
ОДНИНА | МНОЖИНА | |
1 особа | злюблю | злюбимо |
2 особа | злюбиш | злюбите |
3 особа | злюбить | злюблять |
МИНУЛИЙ ЧАС | ||
ОДНИНА | МНОЖИНА | |
Чоловічий рід | злюбив | злюбили |
Жіночий рід | злюбила | |
Середній рід | злюбило | |
НАКАЗОВИЙ СПОСІБ | ||
ОДНИНА | МНОЖИНА | |
1 особа | злюбімо | |
2 особа | злюби | злюбіть |
ДІЄПРИСЛІВНИК | ||
Минулий час | злюбивши |